Сурмач визвольних звитяг

Шумить Чорний ліс — шепочуться між собою дерева. Якби вони могли говорити, то розповіли б нам про багатьох славних лицарів ОУН—УПА, котрі, не шкодуючи життя, боролися і помирали за Українську самостійну соборну державу. Одним із таких лицарів-героїв був Михайло Дяченко—«Гомін», Марко Боєслав, уродженець Боднарова на Калущині, якому 25 березня виповнилося б 100 років. «Гомін» — це повстанський псевдонім, а літературний — Марко Боєслав, бо він був ще й відомим підпільним поетом і публіцистом.

М. Дяченко почав писати з юнацьких років. Його поезія насичена національним патріотизмом, любов’ю до України.

Я ще маленьким був, у пеленках,
Як янгол Божий став наді мною,
Мов лицар із мечем грізним в руках
Та золотоголосою трубою.

І, усміхнувшись любо, дав мені
Сурму і Божу іскру в душу вдунув.
А потім засіяв в небесному вогні —
І полились, мов спів, по віщих струнах
Святі слова:
— Як виростеш, іди між свій народ
і грай йому, буди, хай рве кайдани.

Напередодні війни, навчаючись у Львівському університеті, Михайло Дяченко вступив в члени ОУН. У 1941 р. одружився з Марією Савчук. Через рік у них народився син Святослав. У підпілля Михайло пішов після приходу «других совітів» — 1944 року. Спочатку «Гомін» був референтом пропаганди ОУН Станіславської округи, а згодом референтом Крайового Проводу ОУН Карпатського краю та членом Української Головної Визвольної Ради (УГВР). Постановою УГВР від 28 серпня 1948 р. Марка Боєслава нагороджено Срібним Хрестом Заслуги.

Вперше я побачив провідника наприкінці літа 1950 р., будучи в підпіллі ОУН, коли служив у Богородчанському районному осередку пропаганди друкарем-машиністом. Наш осередок базувався в лісовому масиві «Жбир» поблизу Підгір’я. Районним референтом пропаганди був «Степ» — Микола Капущак. Тоді в Чорному лісі між селами Нивочином і Рибним відбувався збір-відправа підпілля ОУН Станіславської округи. На збір прибули провідники: один середнього зросту, літ близько сорока, прихрамував — це «Гомін», а ті двоє хлопців — «Юрко» та «Грубий». Збір тривав три дні, а проводили його колишній командир військової розвідки УПА, майор «Сокіл» (Кость Петер), крайовий референт СБ «Гомін» та окружний референт СБ «Жар» (Степан Гаврилюк з Глибокого).

В таборі було троє новобранців, і ми здавали військову присягу. «Гомін» зауважив, що я без зброї, і подарував мені мадярський семизарядний пістолет, при цьому сказавши: «Пімсти за смерть великих лицарів».

Марко Боєслав-«Гомін» був людиною веселої вдачі, балакучий, як і личить пропагандистові, розповідав нам про подвиги героїв визвольних змагань. Він був високоморальною, релігійною людиною, не вживав алкогольних напоїв і не курив. Якось надкрайовий провідник «Курява» запитав його: «Якщо ми колись здобудемо Українську самостійну державу, зійдемося і будемо святкувати перемогу — вип’ємо по чарці, невже ви, друже, не вип’єте з нами?». «Гомін» відповів: «Буду святкувати разом з усіма, але попрошу, щоб у чарку налили лимонаду або чаю».

У вільний час, після політзанять, Марко Боєслав відходив неподалік табору, сідав на пень, виймав блокнот і писав статті до журналу «Чорний ліс», редактором якого був сам. Він складав вірші та пісні. Одну з них навчив нас.

Вона закінчується так:

Найбільший мій скарбе, моя Україно,
Мов сонце, могутня ти будь,
За тебе на смерть я піду,
будь спокійна,
Мов криця тверда моя грудь.
Для тебе живу від малої дитини,
За тебе терпів я в тюрмі,
За тебе віддав на Сибір я родину,
За тебе умру в боротьбі.
Прийми щирі жертви дітей своїх, мати,
Ми щиро тобі їх несем.
Ти будеш вільною
на весь світ пишатись,
Ти нам найдорожча над все!

Восени до нас у райосередок пропаганди підпільною поштою від «Гомона» прийшла програма вишколу підпільників ОУН та література для передруку взимку. Комуністична влада всіма методами намагалася знищити українське націоналістичне підпілля — створювала провокаційні псевдобоївки у формі УПА, вербувала «сексотів».

Настала весна 1951-го, повстанці повиходили з криївок — пішли на пункти зв’язків, але там на них уже чатували чекісти. Як з’ясувалося пізніше, чекісти ще восени впіймали надрайонового провідника ОУН «Байденка» — Дмитра Козака з Ганнусівки, завербували його на свого агента і відпустили. і так зрадник «Байденко», знаючи деякі місця зв’язків та паролі, водив чекістів, а ті, по можливості, брали повстанців живими. По черзі падали райони: Товмацький, Галицький, а наприкінці серпня чекісти оперували уже в Богородчанському районі.

Наш осередок взяли 29 серпня 1951 року. А 22 лютого 1952 р. в лазах біля Дзвиняча, за наведенням «сексота», енкаведисти взяли в облогу криївку, в якій зимував крайовий референт пропаганди ОУН «Гомін» — Марко Боєслав.
Відбувся короткочасний шквальний бій... З криївки прозвучали вигуки: «Українські повстанці не здаються! Слава Україні!» та поодинокі пістолетні постріли. Разом з «Гомоном» загинули його сподвижники — Онуфрій Онуфрак-«Деркач» із Зеленої, Йосип Семків-«Смілий» з Підпечарів, Михайло Янішевський-«Ястріб» та Михайло Фесюк-«Чумак» із Жураків, Михайло Дрогомирецький-«Захар» з Боднарова і друкарка Марта Свідрак-«Черемшина», «Марійка» з Надвірни.

Трагічна смерть «Гомона» — Марка Боєслава, який був сурмачем боротьби, завдала великої втрати українській нації. Після проголошення незалежності Української держави за ініціативою районного братства  ОУН—УПА та підтримки райдержадміністрації силами членів братства, членів КУНу, громади Дзвиняча було відреставровано криївку «Гомона» та споруджено капличку. Починаючи з 1992-го щорічно на тому святому місці відбувається реквієм — вшанування під назвою «Повстанські ватри» з відправою поминальних панахид. Нащадкам Марко Боєслав (21.01.1949 р.) писав:

Колись судити будуть нас, ми знаєм,
Одні за нами, інші — проти нас.
Хтось, може,
скаже за старим звичаєм —
На боротьбу був непригожий час.
Це правда — час грізний, жорстокий
Під ноги кидав тисячі колод.
Та знайте —
нам не жаль кривавих соків,
Бо ними вічно житиме народ!