Нижче подаю кілька думок про недавню поїздку до Китаю. Я усвідомлюю, що текст завеликий для фейсбучних правил - вибачайте. А щоб легше вибачалося - додаю ще кілька фотографій.
Запрошення відвідати Китай прийшло мені та моїй дружині Любі від наших добрих друзів Ярослава та Яринки Рущишинів, які й узяли на себе головні фінансові витрати. До нашої групи із 22 осіб входили підприємці Києва, Харкова і Львівщини, які мали свої бізнесові інтереси в Китаї. Ідеєю Ярослава Рущишина було залучити до поїздки «двох професорів» – Ярослава Грицака й мене, – завданням яких і було представити українським громадам Пекіна й Шанхаю сучасні українські проблеми.
Перша зустріч мала місце в приміщенні Посольства України в Пекіні, причому за участі Надзвичайного і Повноважного Посла України в КНР пана Олега Дьоміна та його співпрацівників, які перед моєю лекцією і представили нам особливості роботи Посольства в Китаї. Ярослав Грицак мав у Шанхаї дві лекції – перед українською і польською громадами. Ярослав Грицак був, як завжди, на висоті, отож «професорська» ідея Ярослава Рущишина загалом спрацювала.
Для мене це було третє занурення у далекосхідну культуру – цього разу в китайську. Причому упереджень було чимало: червоний прапор (за яким я зовсім не скучив), традиція підкорення, незабуті жертви розстрілу на площі Тяньаньмень… Отож до Пекіна я поставився прохолодно, а численні урядові будівлі на мене добряче тиснули. І хоч міської бідноти в місті особливо не помітиш, все одно дух «культурної революції» там очевидний, про що незмінно нагадує портрет Мао перед входом у Заборонене місто.
Натомість у Шанхаї на всіх нас війнуло підприємницьким духом Заходу. Тут переважає не ідеологія, а долар. Поведінка людей розкутіша, і загалом уся наша група в Шанхаї зітхнула з полегшенням. До того ж тут надійно запрацював інтернет, доступними стали google, gmail, з якими в Пекіні були відчутні проблеми. У Шанхаї помітнішими стали соціальні контрасти, міські жебраки траплялися на кожному кроці, а старі «пролетарські» квартали оживили в нашій пам’яті вже напівзабуте значення запущеності у слові «шанхай».
Знаменитий вислів «тут був Вася» ми умовно написали і на імператорських палацах Забороненого міста, і на стінах буддійських святинь, і на камінні Великого китайського муру. Не вірилося, що побачити все це на власні очі стало взагалі можливим. Про це людина боїться навіть мріяти. Однак незмінним завданням було робити належну корекцію часу і спробувати побачити у величавому дахові палаців не просто золотисту черепицю, а знак імператорської гідності, в очах маленької людини божественної, а тому недоступної.
Шанхайський музей старожитностей дуже цікавий, кожен експонат сам по собі унікальний і вартий тривалого споглядання. А ти, як це завжди буває в туристичних екскурсіях, проминаєш його, ледь кинувши оком на табличку про «якусь там» династію Мін… Біля кількох скарбів зупинявся з відчуттям зустрічі з давніми знайомими, що їх знаєш з доступної тобі літератури. А біля фігури пузатого насупленого мандарина з’явилося відчуття, що ти служив скульптору за модель…
Транспортна «тягучка» в обох містах – звичне явище. Не уявляю собі, як при цьому можна вести якісь бізнеси. Так само споквола працюють і офіціанти. Загалом китайці дуже галасливі, а мова, як на наше вухо, вибухово-агресивна. Усі ми реготали, коли в подібній агресивній манері Ярослав Рущишин вимовив фразу: «Я тебе люблю». Про китайську їжу я навіть не кажу: до тих курячих хрящів і перетинок та всякої іншої екзотики я, як класичний Козерог, ніколи не звикну.
Китай є для мене нестерпною країною в одному дуже конкретному сенсі: тут, купуючи товар, треба торгуватися – тобто робити те, що я терпіти не можу. Якби не поміч місцевих українців, я б не купив навіть простого чаю. Натомість наші підприємці доволі швидко опанували цю науку. Було страшенно кумедно спостерігати, як проста фраза «а торік я в цьому магазині купив це наполовину дешевше» збила ціну в одної дуже впертої продавчині.
Отож, без місцевих українців наше знайомство з Китаєм було би більш вибоїстим. Українська «діаспора» тут дуже молода, але енергійна і ділова. Кожен зумів досягти бодай невеличкого успіху, який дає відчуття реалізованості. Допомагає те, що до європейців у Китаї ставлення загалом шанобливе. В час Майдану люди, до того розрізнені, значною мірою згуртувалися. Кожен плекає свої зв’язки з Україною, а більшість мріє раніше чи пізніше туди повернутися.
Прощалися ми з нашими новими друзями тепло і сердечно. З міської набережної район Пудун – яскравий, освітлений, модерний – виглядав казково. Всі проблеми відступили, а світ видавався таким, що створений для радості та захоплення. Завдяки гостинності нових друзів віддаль між Україною та Китаєм стала незначною, а певного оптимізму додала важлива вістка: виявляється, в Шанхаї можна до трьох днів перебувати взагалі без візи…
Мирослав Маринович
