Про «пам’ятник сцикунам», або Щоб тато не пішов служити – мама відмовляється від дітей

Мабуть, не писала б про це. Але… Але коли пріоритети не зміщуються, коли кров виявляється даремною – треба!

...На цю тему він говорити не любить. Це десь глибоко в душі, болить.

Болить, бо він – з родини репресованих, а тому добре знає що таке боротьба і свобода.

Художник, реставратор, майданівець, волонтер «до мозку кісток» Лев Скоп.

Він пройшов увесь Майдан,рвався у найгарячіші місця. Йому, бувало, казали, «діду, не йди туди». «Діду? Я дід?» - обурювався Левко, і всупереч усьому йшов. Його не лякав оскаженілий «Беркут», поміж вогнями палаючих шин він відчував свободу, і рвався у сам епіцентр. А там – малював, малював, малював… Скільки ікон з’явилось на світ під час одного лишень Майдану – лише Богу відомо. Святі з’являлись на щитах і касках Самооборони Майдану, на усьому підручному….

…Криваві 18-20лютого. Він був там. Був! Казав, що він уже пожив, то йому не страшно. А молодь має жити. Україна має бути!

Коли полягла Небесна сотня, він не просто плакав - ридав. Ридав, бо загинули молоді, а він залишився жити. Чомусь, каже, залишився жити…

Це був шок. Була якась внутрішня травма. Бо, каже, якби в ті дні на Майдані було більше людей – то не було б того кровопролиття – вони не посміли б.

А тому, коли повернувся у рідний Дрогобич, казав: ми маємо не пам’ятники Небесній сотні ставити – їх пам’ятники на небесах: «Треба ставити  пам’ятники «сцикунам», які у ці дні поховались по домівках. Кожному «сцикуну» з числа депутатів-«патріотів». Бо та кров – то і їх вина».

Під час військових дій на сході України Лев Скоп волонтерить. Він малює картини, продає, а кошти з них цільово скеровує на забезпечення українського війська. Мабуть, сотні сотень-тисячі його іконок на гонті з церкви Юра оберігають воїнів у зоні АТО. Його ікони – на солдатських іконостасах, на кораблях… Коли нещодавно відомий дрогобицький волонтер Микола Походжай затіяв провести у прифронтовій Станиці Луганській Фестиваль Миру – Лев Скоп був в перших рядах тих, хто поїхав на передову і долучився до цього творіння. За декілька годин під прицілом снайперів він намалював кількаметрову Покрову Пресвятої Богородиці. Про свої враження від перебування на передовій каже так: «Мені соромно, що я зараз не там. Там відчуваєш що ти живеш. Бо там, коли поруч з тобою справжні мужні українці-воїни – ти знаєш якого роду ти син. Там все по-справжньому! Тому їздив, і знову поїду.»

Це людина Свободи, людина Духу, людина України.

 Але водночас поміж нас є й інші люди – оті «сцикуни», про яких говорив Скоп. Коли одні добровільно йдуть служити, йдуть в добровольчі батальйони, захищають найрідніше – інші, прикриваючись  тим же найріднішим, «косять» від служби. Вони стають ледь не смертельно хворими, за хабарі виробляють інвалідність, самі себе калічать (!!); вони розлучаються з дружинами, і дружини відмовляються від дітей, роблячи таких «таточків» опікунам (!!); вони починають визнавати своїх позашлюбних дітей – щоб їх було побільше, бо вже коли троє діток, то до війська беруть; вони втікають «по закордонах», благо якщо у Європу, а якщо візи нема – їдуть на ворогів працювати – у Москву, Санкт-Петербург тощо. І цей список «винахідливості» можна продовжувати до безкінечності.

А ще оті, що втекли, починають розводити демагогію «а шо я дурний – за Порошенка-олігархів-жидів-масонів воювати?». Ні, не визнають, що страшно. Виправдовують своє «сцикунство».

 … Пригадались слова журналістки з прифронтового КраматорськаЮлії Курінної: «Ви там не за нас воюєте, а за себе. Не нас захищаєте, а себе.  Чому себе? Щоб у вас такого не було.

Ми вже звикли до війни. У нас діти за звуком визначають з якої зброї стріляють, чи снаряди летять до нас, чи від нас. У нас смертність серед мирного населення, яке гине від обстрілів, описати неможливо. Ви уявіть: йде родина в магазин – і не доходить…  Десятки-сотні родин, дітей…

Ви не нас захищаєте. Ви не за олігархів воюєте. Ви захищаєте ВАШ мир і спокій, ваше мирне небо. Щоб ця чума не прийшла у ваші оселі, до ваших дітей»

understand?

 … Правду кажуть – риба гниє з голови. Скільки наших депутатів і членів виконкомів пішли служити? Скільки?! А це люди, які подають приклад. На цих людей рівняються. І тому не дивно, коли якась жіночка з села каже: «Оті при кориті самі не йдуть, своїх дітей не пускають. То чого моя дитина (мій чоловік) має гинути?» І йде купувати довідки, йде розводитись з чоловіком і відмовлятися від дітей – лиш би їх тато був вдома. Бо чого ж: якщо депутатам і виконкомівцям можна – то чому їй не можна?

 … Не потрібно все списувати на те,  що воювати мають професіонали. Так, повинні. Але! Далеко не кожен, хто отримав повістку, піде в АТО. В війську є безліч інших задач – паперової роботи, роботи з матеріально-технічного забезпечення і т.д., і т.п. Програмістів – можна в кібервійська, механіків – ремонтувати техніку, інженерів – розробляти стратегію  і будувати укріплюючи споруди.

Господи, та знайдеться що робити! Аби бажання.

А допоки «сцикуни», передусім з влади, ховаються за довідками і дітьми, на передовій травмуються дівчата, жінки. Вам, нешановні, не соромно перед Ірою «Лютик»? А перед Левком Скопом не соромно? А перед вдовами і осиротіли дітьми Героїв?

Марія Кульчицька