Вчора проти ночі, о першій годині, завершився земний шлях яскравого дрогобичанина, дивовижної людини Віктора Васильовича Кириленка, котрого знали сотні людей не лише в Дрогобичі. Пішов він у Засвіти на 78-му році життя (восьмого лютого народжений далекого 1939-го відсвяткував 77-і уродини)…
Підступна важка хвороба забрала від нас чудову людину, одного з найбільш відомих дрогобичан останніх десятиліть.
Один з нас знав Віктора сорок літ, інший – близько трьох десятиліть. І, попри значну різницю у віці, ніколи ми не відчували цього, бо завше з усіма говорив як рівний з рівними.
Був наш незабутній друг лікарем від Бога, Не одному допоміг, не відмовляв нікому, й серед вдячних пацієнтів були цілковито різні люди – від простих селян до вельми знаних персон в Україні. Хто тільки не побував у Вікторовій тіснуватій квартирі на Княгині Ольги, нерідко можна було там побачити й зірок естради, й «стовпів» політикуму, бо вірили йому, Лікареві, котрий був справді видатним фітотерапевтом, знався на травах й за їх допомогою лікував передовсім не хворобу, а її причину.
Великий резонанс мала його праця про метаморфози рослин (витримала два видання), де Віктор Кириленко підсумував роки свого вивчення рослин та їх властивостей. Заради цілющих трав сходив усю Дрогобиччину, майже всі Карпати. Й був, окрім усього іншого, справжнім філософом. Власне з філософської точки зори розглядав природу, з якою по-особливому спілкувався.
А ще був спортовцем. Затятим тенісистом, лижником (переважала любов до гірськолижного спорту), а також страшенно любив гори, підкорив не одну гірську вершину Карпат, Паміру та Кавказу.
Був ерудованою, шляхетною, інтелігентною людиною, справжнім і тонким знавцем світової поезії. В оригіналі читав англійську та німецьку літературу, одним з улюблених поетів та філософів у Віктора був Ґьоте, якого теж читав в ориґіналі (!).
Випускник Луганського медичного інституту молодим лікарем працював за кордоном, у Німеччині. Відтак за конкурсом потрапив на роботу до лікарні к Комарному на Львівській Городоччині, де й дотепер добре пам’ятають цього дивного чоловіка та лікаря. А з деким з Комарна підтримував приязні стосунки до останніх днів.
Після Комарного, до того, як зайнявся власною медичною практикою працював у неврологічному відділенні Дрогобицької центральної лікарні, й до його думки та порад дослухався сам світлої пам’яти керівник відділення Наум Кац, який власне й сприяв переведенню молодого тоді, талановитого й неординарного фахівця до Дрогобича.
Сьогодні о полудні місто проводжатиме в останню путь Віктора Кириленка, котрий за роки життя в Галичині, став справжнім дрогобичанином. Любив місто по-справжньому. Так само, як любив людей…
Був життєлюбом, мав дивовижне, витончене почуття гумору, був щирим і відданим другом…
Завжди багатьох вражали його виразні, відчинені широко на світ і на людей широкі, завше усмізнені очі. іронічний погляд. І – стрімка та легка, не вимушена хода. Всім своїм єством показував, що він, незабутній наш друг, – справді людина незалежна та вільна й учив тих, хто поруч, бути вільними, не коритися ані обставинам, ані владі, ані “сильним світу цього. Справжній, непоказний гуманіст, завжди залишався самим собою, за що так поважали його в Дрогобичі, який любив теж по-справжньому…
Прикро нам хіба те, що останнім часом не надто часто відвідували його, не так уже часто розмовляли. Й уже не побачимось, не поговоримо, не посміхнемося один одному.
В цю жалобну днину прощання з дорогим і незабутнім нашим Доком, ми схиляємо голови в скорботі й висловлюємо найщиріші співчуття рідним та близьким Віктора Кириленка з при воду такої великої втрати.
Прощавай, дорогий Друже…. Вічная та благословенная Пам’ять Тобі…
Леонід ҐОЛЬБЕРҐ,
Андрій ЮРКЕВ??Ч
Світлини Олександра Максимова
***
Втіхи ні крихти, –
а стільки терпінь!..
Душа до одчаю самотня…
Ти тільки сон,
перебіжна тінь…
Ти тільки тінь скорботна.
А хто розкаже?
Хто розповість
Про все, що в душі наболіло?
І втіха гість,
і смуток гість…
Прийшов – і піде несміло.
Стоїш у задумі,
мов сонний ліс…
Стоїш і шумиш помалу.
Не треба зітхань!
Не треба сліз!
Не треба смутку ні жалю.
Пролетить зима,
прошумить весна,
пробіжить-одлетить і літо.
Осінь надійде,
осінь сумна –
без пахощів і без цвіту.
Прощайся з усім.
І з нею простись, –
І сам одійди супокійно!
Може, й вона заспіває колись
цю пісню твою,
цю елегію мрійну.
Дмитро Загул
* * *
Пусть невозможно прошлое вернуть
?? боль унять лекарством долгих лет,
Друзья уходят – остается путь,
Друзья уходят – остается свет…
Бог не сотрет ни голос, ни строку,
Не пресечет познанье глубины.
Он – океан, а я не берегу
Смотрю в кривое зеркало волны.
Я знаю: скоро предстоит поход,
Чтоб сердце переплавить в новый стих.
Сегодня наступает мой черед
В борьбе со словом душу обрести.
Ни ветра, ни напутствия во след,
Ни той, что из окна махнет рукой…
Но если ты родился на земле,
То грешно не дойти до облаков.
Возможно, что потом, через года,
?? про меня промолвит кто-нибудь:
“Пусть он ушел – горит его звезда,
Пусть он ушел – за ним остался путь…”
