СУЧАСН??Й ТЕРОР: ЯК ВІН Є!

СУЧАСН??Й ТЕРОР: ЯК ВІН Є! Із здобуттям незалежності України у 1991 році українці пов’язували не тільки початок відновлення будівництва власної держави, що є логічним та зрозумілим прагненням суспільства до своєї організації у формі держави та, як наслідок, можливість реалізовувати свою владу на своїй землі, але і мали надію, що ця держава, на відміну від Радянського Союзу, який не вирізнявся демократичними принципами практично в жодній із сфер відносин, матиме зовсім нову якість – якість держави «демократичної, соціальної, правової», – за термінологією нашої чинної Конституції. Як казав свого часу відомий український історик ХVIII ст. М. Ф. Берлінський: «Батьківщину люблять не за те, що вона велика і широка, а за те, що вона рідна і своя», – саме демократичну, соціальну та правову державу можна вважати рідною та своєю, і саме такою має бути Батьківщина. І це не чергова порція лірики, як хтось може дорікнути, – в 90-роках, коли відновлювався національно-патріотичний рух, ейфорія від здобуття незалежності та надій на краще дійсно була досить великою.  Становлення нової демократичної України мало відбуватися на основі поваги до природних прав, свобод та інтересів кожної людини. І ніхто в той час на початку 90-х, навіть і в думці не припускав, що коли-небудь може виникнути рух назад, назад до уже призабутих сьогодні – диктатури та тотолітаризму. Будучи дещо корумпованою, проте загалом рухаючись в правильному напрямку, в напрямку справедливої правової держави – такою була новітня історія України до недавнього часу. Хоча і не збулися всі надії на економічний розвиток, в країні не відбулося тотального панування права та справедливості, проте і не можна сказати, що існував явно виражений недемократичний політичний режим.  Все у світі мінливе – мінливий і хід історії. З проявом владного терору кожний українець та суспільство в цілому зіткнулися недавно – навесні 2020 року і складається враження, що ще трохи часу і від правової держави уже і сліду не залишиться. Уряд України під приводом боротьби з гострою респіраторною хворобою COVID-19 уміло закладає фундамент, як мінімум авторитаризму – на початок, до речі, це у нього непогано виходить, і він досягне успіху, якщо українське суспільство до таких проявів «рідного» уряду, лише на перший погляд демократичного, буде ставитися так інфантильно, а деколи навіть і толерантно. «Карантинний» терор – це не окремий вид терору, який рано чи пізно закінчиться, – це лише перший крок до повального запровадження недемократичного режиму у всіх сферах і повне знищення такої якості України як правова держава.  Хтось може заперечити, що така оцінка – це перебільшення, адже поки-що від дій уряду достатньо багато людей ще не постраждало. Так, поширювалося в засобах масової інформації повідомлення про те, що пенсіонерка, не витримавши долі ув’язненої у власній квартирі і без вини засудженої на це постановою Кабміну, вистрибнула з восьмого поверху, вибравши для себе смерть вільної людини. Можна було зустріти також інформацію про те, що від горя у вигляді штрафу у 17 тис. грн, померла інша пенсіонерка: саме дану інформацію активно спростовував головний каральний орган країни у питанні дотримання режиму карантинного терору – Міністерство внутрішніх справ, проте жодних доказів протилежного воно суспільству так і не змогло надати, що фактично доводить, враховуючи можливості цього відомства, намагання поліції хоч якось відвести від себе справедливе обурення суспільства. Не раз ми читали про те, що померла людина прямо в кареті швидкої допомоги, яку не змогли госпіталізувати через існуючі карантинні обмеження, і доля таких людей у нашій країні досить передбачувана – часто їх возять в автомобілі швидкої, допоки не помруть. Не проводяться в повній мірі і планові операції – і той хто мав шанс жити здоровою людиною змушений ставати інвалідом – це в кращому випадку.  Подібні факти можна наводити і далі, проте ми зараз живемо саме у вирі цих подій, а тому немає потреби розказувати те, що всім добре відомо. Якщо брати за основу «мораль» високопосадовців – сучасних представників так званої управлінської еліти, які почали робити собі кар’єру ще в 90-х, будучи бандитами по лікті в крові і за якими тягнеться цілий шлейф вбивств та каліцтв, далі – продовжували кар’єру, розкрадаючи державне майно в статусі бізнесменів, наступна сходинка – «кришували» кримінал, ставши політиками, і тепер продовжують в ролі держуправлінців добивати державу, бо більше уже нічого не лишилося як знищити останнє і втекти за кордон, – то в країні дійсно нічого поганого не відбувається, а знищене чиєсь життя – це природний відбір, де слабший завжди гине.  Погоджуватися чи не погоджуватися з вище та нижче викладеним – це питання соціальних цінностей кожної конкретної людини. Проте, фашизм – це не тільки фактичні реальні жертви, які мали чи мають місце, але це – і ідеї, принципи, цілі та наміри, конкретні завдання на їх досягнення, які можливо на даний час є ще не до кінця реалізованими, проте це не є виправданням для того, хто є носієм подібної ідеології. І не важливо скільки людей є постраждалими: цінність права на життя не прийнято рахувати за допомогою арифметики. Думається, що владі не можна прощати жодного загубленого життя, якими би «страшно гуманними» цілями вона свої злочини не виправдовувала.  Як відомо, жорсткість українського законодавства компенсується можливістю його невиконання, і слідуючи саме такому принципу, почали в Україні виживати «ув’язнені» пенсіонери, чиїми руками власне і будувалося все те, що тепер активно розкрадається «ходоками» в Європу, які ідуть, ідуть, а дійти в Європу ніяк не можуть, можливо тому, що там не вийде у них нічого грабанути; частково в «підпільному» режимі функціонувала в країні економіка; люди знімали маски, щоб дихнути, Богом даного повітря, яким безплатно на повні груди дихати не можна, а за гроші поки що ще не купиш; діти до 14 років, які живуть з дідусем та бабусею, бо батьки на заробітках, мусіли як партизани виходити з дому за першим необхідним, бо як і пенсіонери попадали за рішенням уряду в категорію «ув’язнених без вини»; за відсутності громадського транспорту люди ходили десятки кілометрів на роботу як на панщину.  Показовим тут також є те, що люди старшого віку – від 60 років і більше, не створювали підвищеної небезпеки для інших – це вони були в групі ризику і це була їх справа: ризикувати своїм власним здоров’ям чи ні, проте Кабмін саме їх «закрив» без суду і слідства, не давши навіть можливості дійти до банкомату зняти мізерну пенсію. А робилося це для того, щоб не лікувати їх у випадку хвороби, зекономивши кошти для виплат собі багатомільйонних зарплат та премій за неробство. За подібною логікою уряду можна заборонити працювати людям на професіях з підвищеним рівнем небезпеки, забороняти займатися екстремальними видами спорту, заборонити користуватися найбільш поширеним джерелом підвищеної небезпеки – автомобілем, проте ніхто в своїй голові такого сценарію навіть і не припускає, незважаючи на те, що тут ризик для життя і здоров’я значно вищий ніж від коронавірусу, а тому питається: чого Кабміном обмежувалися в правах саме старші люди? Чи не тому, що вони уряду видаються зайвими в цій країні?  Носіння масок, і неважливо чи вони мають хоч якийсь корисний ефект, бо дозволялося і дозволяється згідно всіх трьох основних «коронавірусних» постанов Кабміну №№ 211, 392 та 641 [4; 5; 6] носити і немедичні саморобні маски, доводить той факт, що для уряду не принципово, яку маску має носити людина, лише щоб носила – маска не розглядається виключно як медичний засіб, а є звичайною міткою холопа, кріпака, раба. Власне позиція самого глави держави Володимира Зеленського, який часто не носить маску і якого самого за це притягували до відповідальності, доводить, що маски є своєрідним тавром людини другого сорту і маска є неприйнятною для владної «аристократії».  А як можна пояснити заборону руху громадського транспорту чи його суттєве обмеження – коли люди їздять в «спресованому» стані, що призводить не до боротьби з поширенням інфекції, а до цілком протилежного результату, і це нікого не хвилює. Виникає питання: а уряд справді хоче добитися задекларованих цілей, чи може режим карантину – достатньо хороша ширма для масових розкрадань, а те, що гроші дійсно розкрадаються уже підтверджується даними відкритих кримінальних проваджень.  Чого вартують тільки заяви головного державного санітарного лікаря України В. Ляшка, який відверто публічно признався про те, що заборона користування місцями загального користування (парками і т. п.) – це робилося лише з метою залякування людей. Всі ми бачили як «піддані» А. Авакова влаштували облаву на спортсмена в київському гідропарку – і це не єдина жертва «психологічних» експериментів уряду. І ніхто не тільки не покараний за це, члени уряду та інші «боротьбисти» з вірусом, терор, який враховуючи його розмах, – а це експерименти над цілим народом, навіть правопорушенням не вважають, а те, що по них тюрма плаче – вони навіть і чути не хочуть.  Зовсім недавно, 9 жовтня 2020 р., законодавці від правлячої політичної сили «Слуга народу» запропонували ввести в Україні «карантин вихідного дня». Про це голова парламентського комітету з питань здоров'я нації, медичної допомоги та медичного страхування Михайло Радуцький розповів в ефірі одного з телеканалів, передає УНІАН: «… ми можемо ввести карантин вихідного дня. Коли сім'я на вихідний день залишається у себе в родині, нікуди не їздить – ні на концерти, ні в ресторани, ні кудись ще. Це можна витримати, це не закриття підприємств, це не зупинка ", – пояснив суть пропозиції нардеп» [17].  Щодо концертів та ресторанів, то з цим ще можна погодитися. Але в нашій країні на вихідних їздять в село допомагати батькам, на дачу обробляти грядки, працюють по господарству та багато інших речей корисних роблять, бо ми не Європа і не живемо виключно з зарплати. Проте на думку «людини з іншої планети» Михайла Радуцького, людина має цілий робочий тиждень працювати, а на вихідних сидіти вдома як у тюрмі, навіть при умові, що вона не йде на концерт чи в ресторан. У тюрмі сидять, як правило, злочинці, а коли невинні сидять у тюрмі, – це більш подібне на резервації, які влаштовувалися свого часу для чорних людей в США, це аналог радянських ГУЛАГів та німецьких гетто і т. п. Дивна в нас країна, коли за носіння зірки Ілліча чи німецького хреста можна потрапити за грати на строк до десяти років, а за висловлювання, які є складовими тоталітарної ідеології, та виявлення реального наміру сказане реалізувати, людину навіть з посади не звільнять, а правляча партія зі своїх лав не виганяє.  Проте справа не тільки в обмеженнях. Однією з ознак недемократії є реалізація принципу жорстокості в нормах законодавства, що на практиці може проявитися у так званих драконівських санкціях застосовуваного покарання. Те, що жорстокі нелюдські покарання неприпустимі в цивілізованому суспільстві свідчить хоча б відсутність в розвинених державах тілесних покарань, відмова від застосування смертної кари у Європі та ін. На даний час також піднімається питання, щоб дати надію на дострокове звільнення довічно ув’язненим. Як відомо, загальний підхід у вирішенні питання виду та розміру покарання полягає в тому, щоб покарання було необхідним та достатнім для виконання функцій, які воно виконує (кара, виправлення правопорушника, превенція тощо), але не було надмірним. «Покарання не повинне бути актом насильства… – зазначив голова Консультативної місії ЄС в Україні Фредрік Весслау 10 жовтня 2019 року під час обговорення в Києві питання оновлення українського кримінального законодавства [13]», а драконівські санкції власне не є по своїй суті покаранням, а державно-владним насильством. Проте «мазохісти» при владі в принципі ніяк не можуть розуміти як без насильства можна обходитися.  Порушників карантинного режиму в нашій країні, а по суті людей свобідної волі, притягують до відповідальності за ст. 44-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення, яка передбачає штраф від 17 до 34 тис. грн. і це лише для простих громадян, для службових осіб він і ще більший. Нагадаємо, що мінімальна пенсія в Україні на кінець 2020 року складає 1712 грн. і практично такого ж розміру пенсія по інвалідності. Якщо «порушника» припустимо оштрафувати навіть по-мінімуму на 17 тисяч грн, то залишиться він без засобів до існування протягом наступних десяти місяців. За різними даними людина може прожити без їжі до 6 тижнів, потім починає по-тихому вмирати, у неї поступово відмовляють різні органи. Фахівці також вважають, що навіть після більш ніж двох тижнів голодування організм людини починає руйнуватися [15]. Отже, виникає чисто риторичне питання: а зможе цей пенсіонер після такого покарання на протязі десяти місяців вижити? Відповідь тут очевидна. Не будемо називати жодними поганими словами «нашого» прем’єра та інших урядників – ініціаторів терору, бо таких слів, думається, в українській мові немає, щоб це зло охарактеризувати. Тому нехай це зло залишиться непоіменованим.  Чи правильно українці думають і чи «політкоректні» погляди висловлюють, зокрема в мережі Інтернет, – за всім цим слідкують всюдисущі органи держбезпеки, які в незалежній Україні були створені лише формально, а реально лише перейменовані, і ніколи не будучи люстрованими від «радянської спадщини», як це було в країнах Прибалтики, від своїх звичаїв та традицій здобутих за часів «великого и нерушимого» і не думають відмовлятися. Безпосередньо самим стеженням займається СБУ, далі передає отриману інформацію в МВС, а ті складають протоколи та передають справу до суду, який зобов’язаний оштрафувати людину за будь-яких умов. Позитивним є тільки те, що поки що неугодним з терором «шиють» лише статтю 173-1 КУпАП «Поширювання неправдивих чуток», а не везуть в Сибір, як це було, коли в комітеті працювали їх батьки та діди, «которые воевали».  В Єдиному державному реєстрі судових рішень є маса текстів дивного змісту, яких язик не повертається назвати судовими рішеннями. Як слідує з одного такого рішення, людина повідомила в мережі «Фейсбук», що ввечері у місті дезінфікуватимуть вулиці від коронавірусу, що на думку суду могло викликати паніку серед населення і як наслідок суд наклав на «винного» штраф. Чи може дезінфекція викликати паніку? З міфології відомо, що панічний страх викликає у «нечистивих» та відьом «дезінфекція» їх часником; також «нечисті» бояться срібла; в часи інквізиції їх також «дезінфікували» шляхом спалення на вогнищі. Є інші способи в різних народів «очищення», які можуть викликати паніку, але не будемо далі заглиблюватися у це. Задамо собі більш серйозні питання: судді, які приймають подібні рішення, всіх українців вважають «нечистими» та відьмами, які бояться простої дезінфекції? Чи дезінфекція, на думку суддів, часником буде проводитися, срібла на це звичайно ніхто не дасть? Чи судді вважають всіх українців ідіотами, які бояться звичайної дезінфекції як дикуни з «необитаемого острова»? Вже не говорю, що цим вони паскудять ту державу, яка їм дала владу, оскільки свої рішення приймають іменем України, а не своїм особистим.  Тут навіть не питання дотримання норм права, зрозуміло, що право порушене, проблема в тому, що подібні рішення здоровим глуздом осягнути неможливо. Якщо хтось думає, що це одне судове рішення, то помиляється – їх багато і це свого роду новий вірус, який заразив голови правоохоронної та судової системи, а що буде з цією «пандемією» ще невідомо. Це глобальна проблема – проблема правової нігілізації, з правоохоронцями тут все зрозуміло, а що на це підуть суди колись би навіть ніхто і не подумав. Чому українці не довіряють судам і чому судова влада не має достатньо високого авторитету? А може бути цей авторитет, якщо основним, хто на нього посягає постійно та завжди, є саме діючі судді України «при виконанні», а не громадяни Іван, Петро чи Микола?  Реалізація політики терору в частині обмеження свободи висловлювання стеженням силами СБУ не обмежується. В державі «форсується» надзвичайно швидкими темпами формування культу страху перед всюдисущими фейками. Якщо почитати в мережі Інтернет дописи цього відомства, то складається враження, що люди в майбутньому не від природної смерті вмирати будуть, а від «заразних» фейків, які в свою чергу породжені свободою слова, і якщо б її не було, то і фейки би зникли, а люди би жили «довго і щасливо і померли в один день». Причому ця фейкова пропаганда дає свої результати і багато «чесних» громадян, як слідує з їх коментарів, готові «задавити пресу», яка у всьому винна, «закрити рота» всім опозиційним політикам та громадським діячам, і взагалі заборонити думати інакше ніж дозволяє «хороша» влада, яка про всіх дбає.  Вище наведене є частиною більш далекогляднішої ідеї влади не просто в суспільстві сформувати ненависть до засобів масової інформації та інших недержавних засобів поширення інформації, а досягнути мети – знищити свободу слова як таку. Пам’ятаємо намір влади прийняти диктаторський Закон «Про медіа», згідно якого за правду, неугодну владним диктаторам, журналісти запросто могли опинитися в тюрмі, не говорячи вже про «космічні» штрафи. Про цей закон уже багато написано і не будемо повторюватися. У влади не все поки що виходить, вона йде до наміченої цілі малими кроками, на кожному кроці формуючи передумови для здійснення наступного. І заборона говорити правду про коронавірус і культивування страху перед фейками є цими першими кроками. Реалізується принцип, який давно та ефективно працює в Росії та інших подібних країнах: «Всі фейки влади – це правда, а вся правда з незалежних джерел – це фейки». І за реалізацію цього сценарію, як не дивно, горою стоять органи держбезпеки, бо непролюструвавши їх від заповітів Ілліча у 90-х роках та не вигнавши мітлою з цього відомства ще тих, що Сталіну присягу давали, ми отримали те, що отримали. Дух КГБізму, який правди не любить, ще продовжує витати у стінах цього відомства.  І ще один вектор дій уряду – це економічний удар як конкретним людям, зокрема підприємцям, а також знищення економіки самої держави. Логіка тут зрозуміла – бідними завжди легше правити, у випадку чого – легко договоритися, а також можна й експлуатувати. Не будемо проводити системного аналізу економічної ситуації, звернемо увагу тільки на такі окремі аспекти. Введення касових апаратів повністю знищить в країні малий бізнес, а це ті люди, яких уряд, і не тільки Дениса Шмигала, розглядав і розглядає як своїх ворогів. Проти них іде і інформаційна війна шляхом розповсюдження різного роду проурядової брехні, що нібито вони податків не хочуть платити. Можливо тільки одиниці ухиляються від оподаткування, а більшість підприємців виступають проти касових апаратів, бо вони не зможуть цей апарат обслуговувати без наявності у них спеціальних знань і немає у них і інших, зокрема технічних, можливостей його обслуговувати, наприклад, в сільській місцевості не завжди є інтернет. Касові апарати уряду не потрібні для адміністрування податків, а потрібні для знищення економічної основи частини суспільства, яка може стати в опозицію, бо уряд, прекрасно усвідомлюючи шкідливість своєї діяльності, припускає виникнення протестних рухів. Навіть «карантин вихідного дня» і то уряд вірогідно вводить, щоб перестрахуватися можливих подій після місцевих виборів.  Те, що ведеться війна і проти економіки держави – це також досить очевидно. В країні, коли навесні 2020 року було тільки декілька хворих на коронавірус, уряд ввів надстрогий карантин, який так не зупинив просування хвороби, проте «вбив» економіку. Питається: це просте неуцтво чи щось більше: ні, малоймовірно, що це неуцтво, навіть при всій критиці уряду вони далеко не дурні і прекрасно усвідомлюють, що роблять. А тепер, восени 2020 року, ми маємо результат: вірус і далі шириться, а на лікування людей немає коштів, бо економіки країни, як такої, уже майже немає. Економіка, як відомо, – це базис суспільства, – так вважали матеріалісти, і якщо його знищити, то і зовнішніх ворогів не треба. Кожен нехай сам собі формує думку: вірити чи не вірити в патріотичність цього уряду?  Самі по собі пенсії розміром нижче прожиткового мінімуму – це уже геноцид пенсіонерів, тим більше, враховуючи «космічні» зарплати чиновників. А як, питається, оцінювати заяву «нашого» прем’єр-міністра, що через 15 років держава взагалі пенсій виплачувати не буде? Зрозуміло, що якщо добити в країні все за «тридцять срібняків», то пенсій не буде з чого платити. Але якщо не добивати економіку і справедливо розподіляти внутрішній валовий дохід, то катастрофи можна уникнути. Подібна думка Д. Шмигаля – це свого роду явка з повинною, що думає – те і говорить.  Яка «мудра» ідея виникла в уряду цього року коли, перекривши кордони, уряд запропонував свої послуги в посередництві в працевлаштуванні українців за кордоном. Ідея була «припудрена» хорошими намірами та обгорнута в упаковку законності, проте здоровий глузд вперто цьому не вірить. Адже продавати один з останніх, досить перспективних ще ресурсів України, такий як робоча сила, справа досить вигідна. А ще кажуть, що торгівля людьми – це кримінал. Свого часу Монтеск’є писав: «Найжорстокіша тиранія – та, яка виступає під покровом законності і під прапором справедливості».  Торік, 10 жовтня 2019 року, до головного офісу Консультативної місії ЄС в Україні завітали представники Верховної Ради, Верховного Суду та Міністерства юстиції України, а також провідні вчені у сфері права, щоб обговорити плани щодо розробки нового Кримінального кодексу України в найближчі місяці. Очікується, що завдяки цим змінам ККУ нарешті цілком відповідатиме міжнародним та європейським стандартам кримінального права. Учасники зустрічі зійшлися на думці, що оновлений ККУ повинен відповідати міжнародним та європейським стандартам, а також дотримувати справедливого балансу між безпекою суспільства та правами людини [13].  На даний час проект нового Кримінального кодексу частково уже опубліковано. Чи відповідає він міжнародним та європейським стандартам? Давайте проаналізуємо. Щодо покарань, то у ньому передбачено тільки такі види покарань як: штраф, позбавлення волі на немалі строки та довічне позбавлення волі. Щодо позбавлення волі, то думається, що якщо цей проект буде прийнято, то по всій країні почнеться не «велике будівництво» доріг, а «велике будівництво» тюрем. І весна прийде і саджати почнуть, проте не тих і не за те. Якщо хтось скаже, що це злочинці і так їм треба, то, по-перше справедливість має бути реалізованою відносно кожної людини, а, по-друге, в цьому проекті є такі склади злочинів, що посадити можна будь-кого, за будь-що, будь-коли і на будь-який строк. Наприклад, стаття 4.4.9 проекту передбачає кримінальне покарання за новий склад злочину, ще невідомий нам до цього, «примушування» – примушування до будь-яких дій, безвідносно до характеру цих дій, безвідносно до того хто їх вчиняє і проти кого, безвідносно до їх законності/незаконності. Для прикладу, якщо батько чи мати примусять дитину вивчити домашнє завдання чи прибирати в хаті, то зможуть отримати за це від 3 до 4, а якщо дитина ще і малолітня, – то від 6 до 8 років несвободи. В даному випадку нам необхідно мову вести уже не про право, бо це беззмістовно, а про те, чи ще лікується ця провладна «ідіотія» чи це уже хронічна стадія хвороби?  Щодо такого покарання як кримінальні штрафи, то як вірно визначає проблему адвокат І. Кузіна: «Та чи не дійдемо ми до сучасного рабства за майновою ознакою? Навіть відстрочення виконання призначеного покарання (аналог сучасної статті 75 КК) супроводжується сплатою штрафу. Тобто для малозабезпеченої людини – без шансів на свободу» [14]. А штрафи будуть «космічні». В той же час однозначно на свободу зможуть виходити багаті люди – для них в кодексі передбачені відповідні можливості навіть у випадку тяжких чи особливо тяжких злочинів, а також нелюбимі в народі корупціонери, бо відносно них в кодексі є також ряд досить таки суттєвих послаблень.  При всій критиці в нашій країні Конституційного Суду, саме цей суд цього року виступив проти режиму терору. Так, в рішенні від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020 [7], суд зазначає, що згідно зі статтею 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України; в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень; не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України. Конституційний Суд України наголосив, що обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України. Отже, суд прийшов до логічного правового висновку про незаконність та протиправність встановлення в країні карантину.  Проте, чи отримали ми цим рішенням бажаний результат, яким є скасування «коронавірусної» постанови № 392? На жаль, ні, бо на час прийняття рішення Конституційним Судом уряд свою постанову уже скасував, а натомість прийняв іншу постанову багато положень якої є аналогічними за змістом до положень постанови № 392, і яку потрібно починати скасовувати «з нуля». Така тактика дій уряду чимось подібна до наперсточництва – азартної гри 90-х, єдине, що в даному випадку не шарик переганається з під одного наперстка до іншого, а правові норми з однієї постанови Кабміну до іншої. Уряд замість правової діяльності вирішив діяти таким ось кримінальним по своїй суті чином, завуальованим тільки формально під закон.  Прогресивну думку проти терору висловив суддя Конституційного Суду Сліденко І. Д. в окремій думці до вище зазначеного рішення Конституційного суду № 10-р/2020. Сліденко І. Д. зазначає, що мета побороти вірус не може виправдати негідні засоби… При цьому терор в "карантинній" обгортці нічим не відрізняється від звичайного терору, за винятком своєї технологічності, помноженої на державний примус. Загалом сюжет, запропонований державою, однак не сприйнятий громадянським суспільством, до дрібниць нагадує антиутопії, зокрема "V for Vendetta", де гра на страху людей перед епідемією є методом захоплення влади та тригером для встановлення авторитарної диктатури. Існує і реальний історичний приклад залякування інфекцією для встановлення карантинної зони. Саме таким евфемізмом нацисти у березні 1940 року назвали район Варшави, який пізніше перетворився на пекло на землі, більш відомий як Варшавське гетто.  Терор, як спосіб управління, є тим інструментом, який дозволяє нівелювати цей чинник і перетворити громадянське суспільство, людей на безумний, заляканий натовп. Кінцева мета такого способу управління очевидна - натовпом завжди легше і простіше керувати. Диктатура страху є антитезою до диктатури (панування) права. І ряд заходів, що застосовувались урядом, є яскравим свідченням цієї максими.  Одним з наслідків такої диктатури є театр абсурду в перемішку з макабричними танцями, коли так званий карантин то послаблюється, то посилюється залежно від хтонічного настрою уряду, оскільки більш-менш раціональних обґрунтувань для таких його дій немає. І єдиний наслідок такого підходу – тотальна недовіра до дій держави з боку населення та ігнорування з боку публічної влади територіальних громад вимог центральної влади. Це не що інше, як черговий крок до розпаду держави як унітарної одиниці, і цілком можливо, що в цілому.  Слід також розуміти, що якщо уряд залежно від своїх примх, забаганок, уподобань чи специфічного розуміння ситуації в державі будь-коли може зупинити дію конституційних прав і свобод, то в такому випадку йдеться не про функціонування інституту прав і свобод в сутнісному їх розумінні, а про банальні адміністративні дозволи. І в цьому сенсі Україна з її специфічним карантином 2020 року мало чим відрізняється від «нікалаєвской Рассіі» 1840 року, де було заборонено все, або СССР 1980 року, де звичайна подорож за кордон потребувала спеціального дозволу від держави, практично недоступного для більшості населення.  Ще один вимір диктатури так званого "карантину" виявився в порушенні фундаментальних засад рівності в праві, що набуло образу сумної пародії – друзям все, ворогам (в даному випадку народу України) – закон. І карикатурність ситуації полягає в тому, що це навіть не закон, а звичайна урядова інструкція. В цьому демократичний, здавалося б, Уряд України пішов далеко вперед порівняно з досвідом фашистської диктатури Франко.  І справа не лише в тому, що режими, подібні до карантину, необхідно запроваджувати законом, оскільки останній є виявом делегованого консенсусу в парламенті. Врешті-решт, історія знає багато прикладів того, що більшість може помилятись, причому нерідко – фатально. Адже програма T4 (Aktion Tiergartenstraβe 4) і Голокост, і євгенічні програми США, Швеції, Данії, Швейцарії, рабство, "совєцькі репресії", голодомор були абсолютно законними. Причому в деяких випадках такі прояви закону цілком уживались з Rule of Law. Закон, як це не сумно, нерідко є проявом брутальної сили держави (проводячи аналогію з Джефферсоном, – 226 деспотів нічим не кращі за одного), а не права. Лише Конституція як вияв вищої справедливості є єдиним верифікатором побажань влади, втілених в норми закону.  Отже, за великим рахунком, дії влади щодо запобігання та боротьби з епідемією звелись до:  - лукавих маніпуляцій із суспільною свідомістю через залякування та не менш цинічне зізнання в цьому;  - ігнорування з боку влади суспільного запиту на обґрунтування конкретних обмежень прав і свобод, що в свою чергу призвело до ігнорування населенням такого роду обмежень;  - небажання через різного роду політичні резони та профіти здійснити належну легітимацію спеціального режиму боротьби з епідемією, що породило хаос на усіх рівнях управління та в громадянському суспільстві. Причому хаос став фактором, який продукує та підтримує нові сенси, що заперечують державу як таку (хаос - анархія), що, зокрема, виявилось у відмові низки обласних та міських рад запроваджувати жорсткий карантин;  - ігнорування наукового або навіть просто елементарно раціонального підходу до вирішення викликів, пов'язаних з епідемією, коли чи не всі дії влади зводяться до гротескного мавпування, яке більше нагадує "Cargo cult", аніж дії цивілізованого уряду. При цьому ні загального, регулярного та доступного тестування; ні жорсткого карантину для десятків тисяч працівників з Західної Європи, які масово повернулись в Україну і стали одним з основних джерел поширення вірусу; ні адекватного використання фонду, створеного для боротьби з вірусом; ні жорсткого контролю за дотриманням вимог карантину; ні адекватної підтримки населенню та господарюючим суб'єктам - немає і не було. Як наслідок - Lockdown зупинив економіку, а Україна наразі в європейській трійці за темпами розповсюдження вірусу і на 24 позиції в світі за кількістю хворих (вересень 2020 року);  - лицемірного прикриття лозунгами загального блага та піклування про здоров'я населення і водночас приватного бізнесу на епідемії та власних політичних вигод, коли будь-які негаразди, приміром в економіці, можна обґрунтувати епідемією;  - дослідів над економікою країни, які за своїми наслідками нагадують вівісекцію, що призвела до омертвіння тканин організму.  І, як загальний результат, розмитість та відсутність чітких критеріїв карантину може призвести до ситуації, коли карантин або окремі його елементи з усіма обмеженнями може стати органічною частиною буття української держави. Тим більше він наразі є саме тією причиною, на яку зручно списувати будь-які проблеми – від падіння економіки до надзвичайних повноважень Президента України, у т. ч. проблеми, створені специфічним українським урядуванням. У такому урядуванні є все, окрім права, справедливості та моральності.  І такого роду урядування стає викликом для держави і громадян не меншим, ніж коронавірус SARS-CoV-2 [8].  На зловживання владою урядом звертає увагу і суддя Конституційного Суду Первомайський О. О.: «Протягом тривалого часу уявлення про державу, верховну владу, зміст і суть їх відносин з громадянами та (або) підданими будувались на досвіді Римської імперії, у тому числі у світлі того, що "добра" влада та володар повинні надати своєму народу лише "хліб та видовища", а натомість мали нібито "право" вимагати від народу все, у тому числі життя, свободу, гідність, власність. У тій системі координат суспільних відносин управління "батогом та пряником", зневага і ненависть до людини та цілих народів були звичними та традиційними явищами. У контексті цієї справи буде доречно згадати про те, що за офіційними даними Міністерства фінансів України станом на 24 липня 2020 року Кабінет Міністрів України вже розподілив 66 млрд грн коштів Фонду боротьби з COVID-19 за пріоритетними напрямами. З цих коштів лише 16 млрд було виділено для системи охорони здоров'я, а 35 млрд грн – на реконструкцію, ремонт та утримання автомобільних доріг» [9].  На думку судді Конституційного Суду Лемака В. В., запровадження посилених обмежувальних заходів, якими обмежено свободу пересування, не може здійснюватися дискримінаційно стосовно певних категорій людей (зокрема, до осіб літнього віку). Особи, які досягли 60-річного віку і для яких були встановлені заборони на пересування і комунікацію, істотніші, ніж для інших категорій осіб, виявилися особливо вразливими. По-перше, значна частина з них не засвоїла навичок користування засобами цифрової комунікації, що не можуть не враховувати органи державної влади. По-друге, з огляду на вік для частини з них навіть звичні засоби зв'язку є недоступними через втрату зору, слуху чи у зв'язку з іншими віковими особливостями. По-третє, багато таких осіб є одинокими або ж перебувають на відстані від сімей, тому повна ізоляція, навіть з виправданою метою, створює для них додаткові складнощі. Окрім того, саме ця категорія людей потребує ширшого доступу до послуг з охорони здоров'я, зокрема екстреної (швидкої) медичної допомоги, у зв'язку з традиційними, окрім COVID-19, захворюваннями (наприклад, серцево-судинні захворювання), однак цей доступ виявився значно істотно ускладненим. Запроваджений урядом засіб "повна самоізоляція" для певної категорії осіб як феномен є неприпустимим з конституційної точки зору.  Це означає, що особливий захист осіб похилого віку та інших вразливих категорій населення має бути здійснений державою не лише через встановлення більш суворих обмежень для них, а шляхом надання їм додаткової підтримки. З іншого боку, від непродуманих тривалих обмежень - зокрема у доступі до охорони здоров'я чи в можливості рухатися на свіжому повітрі для вразливих категорій осіб - загрози для життя українців можуть виявитися гостріше, ніж безпосередньо від COVID-19. Частина заборон сформульована в такий спосіб, який порушує саму сутність (ядро) прав людини (людську гідність і свободу), що є неприпустимим загалом, оскільки йдеться про порушення прав людини, а не тільки їхнє обмеження [10].  На жаль, ні позиція Конституційного Суду України, рішення якого необхідно виконувати, ні позиція прогресивної громадськості, фальшивих лицемірів не зупиняють. Ця влада багато ще не може, бо ще мала, і лише піднімається