***
кущ горить на флоридському сонці біля розжареної стіни
і я також певно кущ поруч із ним горю
якщо можеш спинити те що ми називаємо часом – тоді спини
а якщо ні – не ставай собі з ним на прю
бо він переможе тебе піснею цвіркунів пахощами трави
пелюстками бугенвілій які засипають твій слід
вони тут були до тебе, і замість тебе були
глиною спекою спокоєм перетрудженої землі
шумить океан ударяє о берег вливається у розверсту ріку
і води її рушають навспак, розвертаються і пливуть
у тому ж самому руслі. скільки ще в тебе майбутнього? кущ
горить, але не згоряє – в тобі, крізь тебе, мабуть
Оксана ЛУЦ??Ш??НА, Остін, США
Молитва до Марії
У місті Марії – нашестя орди,
У місті Марії немає води
У місті Марії отам, де «ДІТ??»
Велика могила з дітьми.
Ірпінь підірвав мости.
Розтерзані іграшки,
Впала стіна –
Ніхто не вижив.
Кіт – сирота.
Треблінка, Освенцим?
То вам не сюди.
У кожнім підвалі Ізюму –
кати!
І пише вдова:
«це рука чоловіка!»
І батька, і сина…
Весь світ облетіла
Рука – світлина.
Ти бачиш, Маріє,
Чи ми ж не молили?!
В Оленівці хлопців
живцем спалили…
Ти чуєш, бабуню,
Як ти мене чуєш,
Тих хлопців і діток
Вже «там» нагодуєш.
Бо я вже не знаю, де всі ті святі?
І скільки просити й носити дарів?
І скільки ще треба хрестів та могил,
Загублених душ, закатованих тіл,
Страшних «отченаших» на стінах!
І решток синів на руїнах…
Маріє, почуй, спаси…
23.09.22.
Ілюстрація: Катерина Жовта
Пес Крим
Ось так би жити й нічого не знати про ангелів:
Про те, як витимеш – контужений і у відчаї.
Усе, що залишилось від чотирьох життів…
Дайте рудому закінчити.
Він відспіває, відвиє. З сиренами в унісон.
Спершись на лапи, як на побиті дзвінниці.
Чує Дніпро, чує Лиман, Херсон…
Плаче собака.
Чуєте, дітоубивці?!
Батьку, більше немає нічого –
як іти до кінця.
Твій пес відплаче, відслужить тризну.
Немає такої країни, якій би так моторошно
ламали навпіл хребта!
Та вона, як рудий,
буде за тебе молитись…
Першого жовтня 2022
Тетяна МЕЛЬН??К, Бонн, ФРН
СОНЯХ
листи в полон
Моєму чоловікові Дмитру Паскалову і всім нашим, хто поки ще в полоні присвячується…
Наче земля розверзлась між нами, любий…
Наче у мене вересень, в тебе – лютий.
Гучно минають дні, застороги, люди,
Розчарування і відчай, і все таке…
Але між нами все ще скляне «в нікуди»,
Й я відчуваю, наскільки воно крихке…
Надто вже довга і болісна ця дорога,
Надто далека відстань, хитка підлога,
Але я вперто чаклую тебе – живого,
Вперто цілую очі твої сумні,
Вже цілу вічність я умовляю Бога
Бути на нашому боці у цій війні.
Відстань до тебе вимірюється в безсоннях,
В шрамах на серці і в сивині на скронях,
Але надії яскравий і сильний сонях
Квітне і все ще тягнеться в небеса.
Саме такий у мене на підвіконні…
Скоро повернешся, любий, й побачиш сам!
Ілюстрація: Богдан Савицький
Оксана СТОМІНА
***
Вітер плаче моїми косами.
Зорі сняться моїм очам.
Мене вбито цієї осені.
Я не виросту. Вибач, мам.
Шум ракети, а далі – полум’я.
Сатанинський пекучий свист.
Світ на сотні частин розколений.
Мене вчора убив рашист.
Злий сусід наш – чорніший ворона,
Сіє смерть і розруху скрізь.
Мої ручки й лице спотворені.
Мої сльози – застиглий віск.
Всіх дівчаток, що вмерли юними
В білій сукні кладуть в труну.
Плаче небо дощами-сурмами.
Мене вбито і не одну.
Я повінчана буду з вічністю
Без весільних тонких одеж.
Ти ж матусю, убита відчаєм,
Кісточок моїх не збереш…
Небо пахне моїми косами.
Досі чую ракетний свист.
Мене вбито цієї осені.
Я ж любила її колись.
***
Листоноша помер
І листів вже не носить.
На подвір’ї його
Пломеніють листки.
Мов жаринки легкі
Їх роздмухує осінь.
Стали листям чиїсь
Ще гарячі листи.
Листоноша помер.
Його хата – порожня.
Крізь розбиті шибки
Завівають вітри
Вночі протяги сплять
В хаті мов подорожні.
І тихенько скриплять
У саду явори.
Яким добрим він був,
Носив яблука дітям
І ростив у садку
Свій маленький едем.
А тепер він помер
Та живі його квіти
Майорять крізь паркан:
Може хто ще прийде?
***
Стільки не долюблено.
Стільки не прожито.
Кине в даль розгублено
Журавлів намисто
Осінь і ридаючи
Хрестик поцілує
Болем обпікаючи
Своє серце чуле.
Скільки не пророщено
Зерен в чистім полі!
Зло не буде прощеним –
Захлинеться болем!
Обгорілі читанки –
В попелі імлистім
Сплять казки нечитані
Під кривавим листям.
Черевичок зношений –
На даху будинку…
Сотні доль спустошено!
Душ летять хмаринки
І дощами срібними
Землю обіймають.
У розлуці з рідними,
Рідні, дні стрічають.
Скільки в нас украдено
Радостей, цілунків?
Помстимося Градами!
Злу нема рятунку!
Хай рашисти падають!
Хай їм зір померкне!
Нехай стануть падаллю
В казанах у пеклі!
Ми, Вкраїно-ненечко
Будем вільно жити!
Твоє любе се́рденько
Буде вічно битись!
Діана ГАЛЬЧЕНКО
ОСІННЬО-ЕПІСТОЛЯРНЕ
так холодно
любий
мені і горобчику в стрісі
у кожній шпарині віднині замешкав циклон
і справа не в тому що в мене скупеньких «плюс» вісім
ці дні мов останні вони як листки між долонь –
тремтячі/пожухлі – вони не різняться по суті
в тривозі/в чеканні/в плодах як завжди восени
і світиться вогник – твоя невловима присутність
в кутку монітора так близько – рукою торкни
та все ж я по правді немов у відкритому морі
чи знаєш ти як то – самому у шлюпці між хвиль
триматись/тремтіти в цій вигаданій лавсторі
шукати хитку рівновагу допоки є сил
ці ночі уже не годяться в приспів колисковим
бо трави приспали своїх найдзвінкіших цикад
у ночі такі залишається вірити знову
лише в милосердя Господнє
лише в листопад
він ще шматуватиме небо чумне на фрактали
зриватиме груші пускатиме в вирій слова
…добраніч
коханий
нам гнізда вітри розгойдали
бувай/засинай/оживай/повертай до Різдва
Людмила ВЕСЕЛА
***
Гортає осінь
Жовті сторінки
Ще теплі і смутні
Завіяні вітрами
Барвисті дні
Настояні в вині
Прожиті тихо
Але ще не нами
Богдан ВОЛОШ??Н
***
Осінь калиною, кров’ю пахне, як ноги забігані з потом.
Господи мій, воєнна, сільно-весільна, з’юшено-хлібна осінь.
Вичовгана, мастильна, в осах і в мінах, у картоплинні.
Котиться місяць уповні жовтим гарбузиком і камуфляжною динею.
Десь удови́на солдатська випне набряклий животик –
буде по бабинім літі дівчинка-намистинка або хлопчик…
Хтось навоюється, виживе в копі, глиною пекло вимастить,
вибілить добре, начебто хатку й пічку, щоб ані кроку й тіні.
Ось вам, чоренні воїни, і маннергеймова лінія –
можна з гаубиць, не пристрілюючись, поперед батька…
Сальва за сальвою. Сальто в нору при той світ, що відпахла
зливами, ураганами, сливами й айвами, слимаками,
гумою, червами та бинтами, випрілим тютюном.
Де ж це бетон уралами? Випитий вересень, вибите дно.
Вирвані зуби мосту, вириті зорі, скорчило пальці траси –
трасером, залпами і напалмом. Жити й не жати жаль нам…
То не слова – жуками рогатими хляпаються осколки…
Матір почуєш – вертай додому. В торбу і в шахту війноньку!
В горлі нехай каміння, спльоване геть безсоння…
Виживи, вивези лихо танками та возами, вистояне у полі!
Ген вітри полонені, дітлахи з прапорами і моречко хворе…
Скільки видно землі – витріпані підрозділи, дідові соняшники.
Шмаття ракет, кавунів, яблуневі садки й лопухи на покидді…
Груші голодні містами розбіглися б, а міст і немає стільки…
Тил, уколисаний ешелонами, із нервами волонтерськими.
Квіти несуть бойові командири коханим, білі та й білі…
Ірина ЗЕЛЕНЕНЬКА
Глибока
Зростає рівень осені в крові…
Це стан, який мені не приховати –
присутність грона солоду і м’яти,
а на долонях – прожилки трави.
У лунку стрімко котиться горіх –
із ним подібні – пОділом, на зламі
у дво-єдине линемо думками,
які ведем, як лінії доріг.
А небо, ніби складене із плям –
чорнильно-синя загадка для ока.
Вона мілкА буває і глибока,
на міру кожен зважується сам.
На дотик Осінь – тепла і густа,
вона як мед бурштиновий на клени,
кладе до рук гранатні хризантеми
і два півсонця стиглі на вуста.
Наталя МРАКА
***
пухким кошеням ніч
лягла на груди літа
зігрітися хоче
подрімати
а серце у грудях гупає
кришачи тишу
на кавалки
ніч
муркоче невдоволено
затуляючи очі
зимними хмарами лап
язиком дзвону
злизує серце
залишки спокою
помаранчева лисиця ранку
викочує яйце сонця
із насидженого гнізда
кішечко моя
осінь
уже
28 вересня 2022
***
Заварюю осінь. Із дерева ночі
Зриваю кислиці маленьких зірок
І в чайник складаю. А вітер вже точить
Із марева ранку роси. Колосок,
Корзинки, суцвіття, пелюстки медові
Велінням природи дають нині знак,
Що літо дозріло в обіймах любові
Й готове ділитися силою. Так
Повільно, поважно, казково і легко
Стікає до столу духмяний туман.
З птахами у вирій відчалила спека,
Дійшов до розв’язки ще теплий роман…
У чашці розмішую цукор і славу
І декілька сліз добавляю у каву…
25.09.12
Василь Кузан
ЗГОР??
…Пливе над нами у сіру вічність
примарний попіл…
А у Карпатах – своя космічність.
І мревний спокій.
Летять хмаринки-пухнаста ніжність,
юги акорди,
А ми з тобою –
дві половинки серед негоди.
Криві скрижалі, порожнє небо.
Жаданий спокій…
Я у печалі, а жити треба.
Питаю: «Доки?».
Пишіть прохання на стін папері
німої хати.
Заклейте вікна, забийте двері…
Не дайте спати…
Анна ПОПОВЧУК , США
***
Осінь морем пульсує серед вітрин, випиваючи з неба мряку.
Не говорячи всує, мовчать вітри, як ляльки із фабричним браком,
І нескорені злу відголосся рим б’ють обдерті стіни бараків,
А затори несуть колони патриціїв у металевих кракенах.
Сіре місто Дагона. Вузькі провулки лиманами простяглися.
Де були водогони, тепер пливуть галеаси сміття та листя.
Невідомо, кого приведе на звук. Час ховати думки і лиця,
Поки вітру погоничі грози звуть і складають із хмар копиці.
Осінь морем змиває з асфальту все – давній попіл і свіжі рани,
Трохи шторить. Втрачаю банальний сенс, ніби вставши занадто рано.
Чорні шори на очі – і хай несе попри прорвані в небі крани,
Поки вистиглий морок повзе, як сель, крізь трухляву осінню браму.
…Як молюск, я можу дивитись на вас лиш крізь міцно стиснуті стулки.
Я молюсь, але, схоже, мої слова долітають лише до Ктулху.
(2014/2022)
НІКОЛАССОН
***
Дарую вам свій вільний переклад з гебрайської 91 псалма. Велика подяка усім, хто останні три місяці терпіли мої міркування й питання про нього.
Присвята – раву Шимону Рафаелю Гіршу, генію, чий ясний розум
пробив тисячолітній морок та ЗСУ, які влили у ці давні рядки свою кров.
А. Ж.
Сидить у секеті Всевишній, сповитий тінню існує.
Він – найміцніший бронік, найглибший у світі окоп.
Вірю тобі, Командире
Він вийме тебе із розтяжки, від смерті убереже.
Як птаха він тебе пригóрне, візьме під своє крило.
Його істина – краща броня.
Не бійся жахіття нічного, ні обстрілу на світанку,
Ні присмеркової згуби, ні мору, що нищить опівдні.
Праворуч нехай – тища двохсотих, й ліворуч нехай десять тисяч.
Тобі ж – не прилетить.
Пильно дивися й побачиш – покидькам прийде відплата.
Всевишній – надія й опора, найвідданіший волонтер.
Зло тебе не торкнеться, твій намет омине.
Янголів він скерує твої стерегти маршрути,
Вони ноги твої убезпечать, від гострих скель вбережуть.
Розчавиш всяку потвору, шакала й гадюку попреш.
Я за нього – горою, бо він – мій захисник.
Покличу – він відгукнеться, благатиму – він відповість.
Відзнаки його – порятунок і довге щасливе життя.
…Кінець і Початок
По всякій війні
хтось має поприбирати,
адже ніякий порядок
не наводиться сам собою.
Хтось має зіпхнути
брухт із трас на узбіччя,
аби проїхали фури,
які вивозять мерців.
Хтось має звернути
гори попелу та пилу
іржаві залізні ліжка,
друзки, шматки, уламки,
просякнуте кров’ю ганчір’я.
Хтось має звести
нові міцні кроква,
порівняти покривлені стіни,
пошклити вибиті вікна,
повішати зірвані двері.
Це не робить картинки,
може тривати роками,
а камери вже потяглися
знімати наступну війну.
Слід відновити мости,
відбудувати вокзали.
Швидко дубіють
і тверднуть закасані рукави.
Хтось з мітлою в руках,
згадує давній порядок.
Хтось тому ствердно киває
вцілілою головою.
Але вже є і такі, кому це все настогидло.
Часом хтось віднаходить
cховану під кущем
стару гнилу суперечку
і тягне її на смітник.
Ті, котрі ще пам’ятали,
те, що тут відбувалось,
Мають дати дорогу,
тим, в кого пам’яті мало тим,
в кого менше ніж мало,
та тим, хто суцільна пітьма.
Бо ж мусить у тій траві,
що понаросла на причинах
собі валятися хтось,
посмоктуючи стебельце, вбирати очима хмари.
1993
Віслава Ш??МБОРСЬКА, з польської
Місто це книга
ми розгортаємо першу вулицю
читаємо першу вулицю
власноніж
проходимо першу вулицю
і бачимо,
що будова речення вулиці
вагоміша за будинки
і розуміємо:
будинки – слова
а вулиці – речення,
а книги – міста,
у бібліотеках-країнах. І тут виникає питання :
ким є людина?
може – людина – читач,
чи може вона – перехожий,
чи може людина – слухачка будинку,
авторка вулиці, мешканка міста
або будівельниця бібліотеки?
чи може слова – це кроки казармами речень?
чи книг? а може слова це – уламки будинків
на вулицях міст, повних людей?
це вікна в рядках будинків?
а може – пробіли в будові цих речень?
чи погляди на пробіли
крізь вікна будинків на вулицях міст?
звідки ростуть ноги у вуличних слів?
чиїми дорогами ходять будинки ?
що за турбота у поглядах крізь мікрорайони?
чи чути на хідниках як голосить
немісцеве, іншомовне каміння?
чи є люди в словах наших вулиць?
чи вазони у вікнах будинків?
чи автівки у віршах без рими?
чи установи в зіницях будинків?
чи склади у камінні, яке не може кричати ?
чи підсвітка на фронтонах долі?
чи не поїхали ще дахи у будинків
на вулицях мови без звуків?
хто зачитає на перехресті?
хто замовить за вікна трамваїв?
хто полікує знедужалі книги?
хто відсудитить заборговані будинки?
хто заступить дітей від війни у підвалах?
чи існують баржі та крани для коштів?
чи занесено в плани питання про мови?
чи є у будинках зі сходу чоловіки для жінок?
А люди – чи ще залишилися люди?
Герхард ФАЛЬКНЕР, з німецької
Переклади Тасі Живкової
Ганна ЯНОВСЬКА
