аліція аріель розе
Переклала з польської Наталія БЕЛЬЧЕНКО
Довідка.
аліція аріель розе – польська поетка, авторка книги віршів з ілюстраціями «Північ. Притчі» (Знак, 2019) та «море вночі – м’яз серця» (PIW, 2022). За ілюстрації до книги Я. Івашкевича «Котяча книга» була номінована на премію «Найкрасивіша книга 2015», за ілюстрації до книги Магдалени Тулли «Цей і той ліс» (2017) отримала Варшавську літературну премію та була номінована на Міжнародну премію IBBY.
Нещодавно побачила світ книжкаа Лаури Улонаті «Всі десять синіх» у її перекладі з французької (Wydawnictwo Nowe, 2022).
Перекладає вірші та есеї з норвезької, англійської, іспанської, італійської, французької та з польської на англійську.
Сезанн у Бансіні
Напиши мені в лісі на моху історію cвоєї
мандрівки через океан, північно-
полудневої, де м’яко грають дерева і гублять
листя, де ріки – темні, чорні, смолисті,
в них зринають білі животи риб, їхні
великі роти шепочуть, їхні білі животи годують,
твоя історія вимагає продовження, нову
зірку, нові землі.
Послухай тепер мою історію про потяг
в глиб туману, по мостах до дельти рік,
де вода солодко-солона. У каплиці
на флейті дівчина грає померлому, на ключиці
вмощую вітер, це моя лінія –
обплітає кварцем темний камінь від берега далеко,
згортається на картині в крони, що шукають
небо, в листочки – вічно-зелені.
Шлюбна ніч
Десятеро людей сиділи за столом із полуницями
і вином, вода внизу вкладалася спати, але поволі,
ніби діти, яким треба спочатку розповісти
казку про хлопчиків сміливих на спинах дельфінів,
що стрибають у море з кам’янистим дном, про острови,
де в чоловіків сумні очі, а жінки цілують
їм повіки, так наче це роти риб, і ніколи не
нарікають, тільки іноді опускають погляд, але тсс,
цього в казці вже немає, а діти сплять, гості діляться
мріями, і якусь мить горять свічки їхніх сердець. Це
шлюбна ніч, ніч тих, хто пізнав кохання, і для тих,
хто відчув його гіркий смак. Тепер вода стала кольору
неба – чорною, – коли пором гойдає наші думки, день
минає немов лихоманка або туман, і хоча ніхто не співав,
наші тіла були співом про віру у все
протягом одного дня та однієї ночі.
Пісня Просперо
І не закохуйся, Аріелю, це ні до чого не веде,
каже Просперо і поливає кущі самшиту. Тривають
канікули, долітає запаморочливо солодкий запах малини
важкої від соку, який розтікається по листю
на сонці. Просперо не пам’ятає, про що йшлося, його
пам’ять – це загублений кіт з об’яви на стовпі.
Він хотів би, щоб Аріель залишився, він спокійний, пише
вірші. Вони стоять під мостом сонця. Павук нудиться
годинами достоту наглядач в музеї.
Квітне духмяний горошок, чабрець. Олень женеться за самицею
третій день, його бажання чути вночі. Донька
Просперо навчається за кордоном, в країні, чия
історія – липка живиця. Аріель хотів би залишитися,
він запитує номер рахунку, хоче заплатити за оренду.
Калібан, Калібан, повторює Просперо і йде
за косаркою. Потім він довго стоїть на терасі, пагорби
Неаполя темнішають, пульсують тисячею вогнів.
Повільно насувається буря, небо стає схожим на полотно.
Можливо, це кліше, думає Аріель, але в майбутньому
житті він хотів би бути водою, водою моря, хвилі
якого – це табун коней, що в паніці несуться вчвал.
Моя тінь буде для тебе розрадою
За Бекетом
Бачиш, я снів
збирач, а ти води
носій, в долині туман густий
чую, як хтось стука
стук
стук
ні
це тільки спогад
хотів би я бути в багатьох одночасно
чув я невимовлені слова
шукав кохане обличчя
в долині, де колись були ми так довго
самотніми разом в тумані почув я твої
кроки, що йшли по слідах минулого
розмовляли ми рідними мовами
– такими прекрасними
і страшними
в густому тумані наші
дідусь і бабуся зустрілися.
***
Бачу, як стоїш у воді, ти карта –
королева або валет, і запитуєш, який
плід має вітер. Плід вітру – це ніч
і здивування або страх.
У воді почуваюсь я
собою, рибою чи людиною,
що наче рак ходить по дну планети.
На картині світу видно голе око
озера, відкрите, чорне.
Плодом вітру
є блискавиця, вона каже: стій, я відкрию тобі
таємницю.
