Для України Друга світова війна – національна трагедія, під час якої українці, позбавлені власної державності, змушені були воювати за чужі інтереси і вбивати інших українців. З Україною воювали дві тоталітарні системи, що однаково не рахувалися з ціною людського життя.

Серед величезних втрат Українського народу в Другій світовій війні найтяжчими були демографічні. Війна й окупація призвели до різкого, катастрофічного зменшення кількості населення, значних деформацій у його національному, статевому, віковому та професійному складі. Сукупні демографічні втрати українців і громадян Української РСР інших національностей упродовж 1939–1945 років наразі оцінюються від восьми до  10 мільйонів   осіб, половина з яких – мирне населення.

За твердженнями науковців, було зруйновано майже 700 українських міст і 28 тисяч сіл, спалено близько 320 тисяч господарств. Україна в результаті Другої світової війни зазнала матеріальних втрат у розмірі понад 45 відсотків від збитків усього СРСР.

Про все це йшлося у учора на скорботнім вічі в Дрогобичі.  Щоправда, було воно не таке велелюдне як торік, а вже про червневу екуменічну подію дволітньої давності годі й говорити.

Отець Ростислав Мелех відслужив панахиду за жертв війни, до присутніх промовляли заступник міського голови Олег Дукас, котрий зокрема говорив про Дрогобиччину в роки Другої світової, про скорботне місце, де відбувалося віче, про страти дрогобичан біля цієї стіни, про винищення єврейського населення міста в Броницькому лісі, кавалер ордена Червоної Зірки, “афганець”, голова Дрогобицької Спілки ветеранів України полковник Богдан Мозоль, секретар Дрогобицької станиці УПА, опікунка сестер Степана Бандери, Почесна громадянка Дрогобича Анна Рудник.

І все ніби так, як і годиться до жалобного Дня пам’яти та примирення, та все ж викликав учорашній захід додатковий сум і жаль.

Враження, що все  – лише для “галочки”, адже є Закон і відповідний Указ Ґаранта про святкування.

Бо ж і людей надто мало, як уже говорив, прийшло. Чомусь не було тих  й тих, хто з нацизмом боровся в лавах радянської армії. Минулого ж року вони спільно разом з вояками УПА покладали вінки, що власне й символізувало примирення.

Не видно було жодного з наших 36 радних,   з працівників ради та виконавчих структур пристуні були лише лише чотири службовці мерії,  мер того дня подався у відрядження…

Інакше було сьогодні  за Самбірській, і це закономірно: там, де хтось не допрацював, де є певний вакуум, знайдеться кому його заповнити. Так, нині – теж свято, День Перемоги. Та от вічному Вогні переважно зібралися ті, хто пам’ятну дату ідеологізують та ще ностальгують за червоним минулим…

Потрібно ж так мало – змінити ставлення та підходи й відзначати ці дні не формально, щиро, адже забувати страшні втрати, що зазнала Україна впродовж лихоліття Другої світової права не маємо.

Слава Героям і вічна пам’ять жертвам війни 1939-1945 років!

Федір Сергієнко

Світлини Л. Ґольберґа

 

***

У Корчуватому, під Києвом,
рік сорок другий, ожеледь, зима.
Маленький цуцик п’ятами накивує.
Знічев’я німець зброю підніма.

І цілиться. Бо холодно і нудно
йому стоять, арійцю, на посту.
А навкруги безсмертно і безлюдно,
бо всі обходять німця за версту.

Лишає мить у пам’яті естампи.
Ворона небо скинула крильми.
Вже скільки снігу і подій розтануло
там після тої давньої зими!

Вже там цвіли і квіти незліченні,
вже там і трасу вивели тугу.
…А все той німець цілиться знічев’я.
…А все той песик скімлить на снігу.

Ліна КОСТЕНКО

Я знову плачу мимоволі…
Чому?.. Та хто б не плакать міг.
Ось люди, вирвані з неволі,
Ідуть по вулицях вузьких…

«Бабуся!.. Як вони терзали
Тебе… все клацав їх курок…»
Вона ж як з ночі проказала:
«І не питай мене, синок…»

Махнула зсохлою рукою
Й пішла… а серце — йок та йок…
«Дівчино мила, що з тобою?
Де васильковий твій вінок?

Дівчино, де твоє намисто?
Хто розгубив його між трав?..»
«Моє намисто у фашиста,
Вінок мій німець розтоптав…»

І очі зблиснули… З металу
Ті очі сині, як мечі…
«Я на городі зарубала
Його сокирою вночі…»

Пливуть, летять думки печальні,
Страшним усе здається сном…
Біля військової їдальні,
Як тіні, діти під вікном.

В руках у них відерця з жерсті…
Я чую сьози на щоці…
Це з вами, о мої обдерті,
Обідом діляться бійці…

Ще попливуть потоки крові,
Все далі будем ми іти,
Щоб повне люті і любові
До щастя серце донести.

Володимир СОСЮРА

Пам’ять

І живуть у пам’яті народу
Його вірні дочки і сини,
Ті, що не вернулися з походів
Грізної, великої війни.

Їх життя, їх помисли високі,
Котрим не судилось розцвісти,
Закликають мир ясний і спокій,
Як зіницю ока, берегти.

Василь С?МОНЕНКО

ЭТА РОТА

Эта рота, эта рота…
Кто привел ее сюда, кто положил ее под снег?
Эта рота, эта рота
Не проснется по весне…
Снег растает, снег растает,
Ручейки сквозь эту роту по болоту побегут.
Нет, не встанет эта рота, нет, не встанет,
Командиры никуда ее с собой не поведут…

Лежат все двести глазницами в рассвет,
А им всем вместе четыре тыщи лет.

Эта рота наступала по болоту,
А потом ей приказали, и она пошла назад.
В сорок третьем эту роту
Расстрелял заградотряд.
? покуда эта рота умирала,
Землю грызла, лед глотала, кровью харкала в снегу,
Пожурили боевого генерала,
? сказали, что теперь он перед Родиной в долгу…

Лежат все двести глазницами в рассвет,
А им всем вместе четыре тыщи лет.

Генералы все долги свои отдали,
? медали понадели, и на пенсии давно.
Генералы мирно ходят городами
? не помнят этой роты, и не помнят все равно.
Лежит она повзводно, повзводно
С лейтенантами в строю и с капитаном во главе.
А лежит она подснежно, подводно,
? подснежники растут у старшины на голове.

Лежат все двести глазницами в рассвет,
А им всем вместе четыре тыщи лет.

Юрий М?ХАЙЛ?К