«СВІЧА ПАМ’ЯТІ» у Бориславі

2014-12-07 03:44:06


 грудень , 2014 Петро Магур

 – Бориславці вшанували 81-у річницю Голодомору і всіх мільйонних жертв політичних репресій в Україні –

І знову надходить зима. І знову в ці листопадові дні згадуємо одну з найстрашніших сторінок у нашій історії. І вклоняємося світлій пам’яті десяти мільйонів українських селян – жінок і чоловіків, старих і дітей, немовлят і навіть ще ненароджених, що їх сталінські комуністичні опричники прирекли на страхітливу смерть – смерть від голоду. В Україні, що за словами літопису – «Повісті минулих літ» – «пливе молоком і медом», на тих найщедріших у світі чорноземах, що здатні прогодувати ледь не півпланети.

Так, важко уявити і описати  всі страхіття, вчинені з наказу кремлівського сатани супроти нашого народу. В усі оці жахи не хочеться вірити, навіть свідчення очевидців тих страхіть часом видаються нереальними. Але ось слова з документа, що донедавна був під грифом «Цілком таємно». Це лист відомого діяча більшовицької партії Андрія Річицького до тодішнього секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора про голод на Вінниччині (правопис зберігаємо – І. Ю.)

 

«Схарактеризую кілька тяжких сел.:

С. Кузьмина Гребля –

Смертних випадків 45, щодня вмирає 4-5, опухлих до 25 %  села, цебто до 1000 чоловік (цифру вважаю за перебільшену).

Актив розпадається, є смертні випадки серед активістів. Їдять жом, бур’ян, собак. На дітмайдані  більше двісті дітей. Серед них нема ніякого руху: одні сидять, інші лежать, бліді, замучені, частина опухлих..». А далі в листі окреслено ситуацію і  в інших селах району – Рижівці, Городниці, Фурманці, Степківці…Всюди – те саме».

Отаким був обіцяний комуністами рай на землі. Вимерлі від голоду українські села. А зовсім поряд – ситі міста, оточені звідусіль  військами НКВД, щоб раптом хтось із обезумілих від голоду селян не зміг врятуватися. На складах залізничних станцій гнило збіжжя, але за будь-яку спробу дотягтися до нього  батьків, які жменькою зерна хотіли порятувати своїх дітей, зустрічали кулі. Отакою була розплата за втрату незалежності Української держави, отаким були «братні» обійми  Москви.

І нині, коли знову окупант лізе на нашу землю, маємо пам’ятати уроки історії. Маємо зробити все, щоб зупинити нову навалу кремлівських фюрерів і відстояти рідну землю від окупанта.

Власне про це і наголошували у виступах під час акції «Свіча пам’яті», що відбулася минулої суботи на площі перед міською радою.

Звучить тужлива мелодія, а на її фоні лунають трагічні поетичні рядки, що передають настрій усіх, хто зібрався  на це своєрідне віче, присвячене 81-й річниці страхітливого Голодомору та пам’яті жертв усіх політичних репресій:

Пекельні цифри і слова

У серце б’ють, неначе молот.

Немов прокляття ожива

Рік  тридцять третій…

Голод… Голод…

Згадай усе ти, щоб воздать

Близьким і дальнім людоморам.

…Хоч радість легше пам’ятать,

Та треба пам’ятати й горе.

Про страхітливий геноцид українського народу проникливо звучать слова ведучих – Наталі Сабат та Віктора Кравцова.

– Світ мав би розколотися надвоє, сонце мало б перестати світити, земля перевернутися від того, що творилися на ній  такі жахіття. Але світ не розколовся. І Земля обертається, як належить, і ми ходимо по ній зі своїми тривогами і надіями. Ми – єдині спадкоємці всього, що було. Але мільйони людей, які загинули голодною смертю у 1932 – 1933 роках, не можуть безслідно розчинитися у часі та просторі. Про них пам’ятатимемо ми, хто вижив, –  їхні діти та онуки…

Пам’ять про Голодомор, про геноцид українського народу має бути вічною, як реквієм, як пересторога усім сущим на Землі.

…16 година, 22 листопада 2014 року, Борислав, площа перед міською радою. Всеукраїнська хвилина мовчання. У трагічній тиші, де вже палають вогники поминальних свічечок,  відлунюють  поминальні дзвони. Ми – не забули. Ми пам’ятаємо і пам’ятатимемо довіку мільйони і мільйони  жертв диявольська

режиму, що окупував нашу землю на багато десятиліть. Режиму, що його й сьогодні прагне реанімувати путінська хунта. Та новий Сталін, як і новий Гітлер, більше ніколи не ступить на благодатну землю України. Ми знаємо ціну свободи і незалежності, а отже, ми відстоїмо Державу, відстоїмо право на гідне життя і гідне майбутнє для наступних поколінь.

А потім вся громада спільно згадала у молитві усіх, хто став жертвою страхітливого геноциду українського народу, що його зорганізував сталінський режим, знищивши голодом мільйони – ледь не третину українців, та всі інші теж мільйонні жертви політичних репресій кремлівського сатани.

Звернувся зі словом до громади настоятель храму Вознесіння Господнього отець Григорій Поворозник. Він наголосив, що в цей день, коли вклоняємося світлій пам’яті мільйонів жертв комуністичного терору, жертв геноциду, розв’язаного  кремлівським сатаною супроти України, на  цій площі мало би бути  сотні і тисячі бориславців. На жаль, так не є. Колись власне через нашу байдужість ми  втратили незалежну державу. До чого те призвело, тепер знаємо добре. І не дай Бог, аби  та трагічна історія повторилася знову…

Квіти до пам’ятних знаків жертвам політичних репресій, що встановлені біля колишньої

катівні НКВС та колишньої  пересильної тюрми, де мордувалися сотні наших співгромадян, від громади, що зібралася на площі, доручено покласти представникам  бориславської молоді.

Про страхітливу трагедію народу, від часу якої минув уже вісімдесят один рік, коротко розповів  історик Віктор Нагловський.

– Цей рік, 2014-й, став для нас знаковим. Знаковою є і подія, яку сьогодні відзначаємо. Революція в душах, що відбулася минулої зими, залишить глибокий слід у нашій пам’яті і покаже ворогам, що здаватися ми не збираємося. Що будемо відстоювати нашу незалежність і нашу свободу до останньої краплі крові. Так, наші вороги, які спробували окупувати схід України, бояться нашої пам’яті, бо розуміють, що це найефективніша зброя, проти якої не встоїть ніщо і ніхто. Вони дуже хочуть, щоб ми забули, щоби не пам’ятали, хто ми, якого роду і хто наші батьки і прадіди. Але вже ніхто не змусить нас забути  всі оті злочини, що чинили  на землі нашій  ті, хто і зараз прагне  рядитися у миротворчі тоги друзів і братів. Їх ми уже розпізнали. Це ті, хто вбиває наших патріотів на Донеччині, це ті, хто знищив десять мільйонів українців у 1933 році  штучно зорганізованим голодомором і ще мільйони –  у сибірських концтаборах. Це ті, кому і зараз вільна і благодатна Україна, неначе кістка в горлі.

– Так, нас чекає ще багато випробувань, –  завершив свій виступ пан Віктор. – Але переконаний, що молоде покоління, наша молодь зробить все для того, щоб зберегти нашу державність і оберегти Україну у цей нелегкий час. І збудує нову світлу могутню державу.

До слова запрошено міського голову Володимира Фірмана.

– Ще древні казали, що шлях до свободи вимірюється хрестами. На жаль, – це правда. Отець Григорій сказав, що старше покоління мало що знає про геноцид. І це теж правда. Коли ми були в такому віці, як оця молодь, що сьогодні зібралася на площі, нам нічого не говорили про оті страхіття, що творив на нашій землі комуністичний режим. Про те, що голодом знищили мільйони, про те, що навіть маленькі діти помирали страшною смертю, бо ніде було взяти скоринку, навіть крихітку хліба. І навіть зараз, коли говоримо про жертви політичних репресій, то  яка ж це політика, які ж це жертви політрепресій, коли  маленькі діти помирали від голоду, бо від них забрали усе, свідомо прирікаючи на повільну і страшну смерть. І я думаю, що ота трагічна дорога  нашої країни, яка вимірюється хрестами, нарешті закінчиться. Так, ці останні кроки будуть ще кривавими, але ми їх повинні перейти. Ми їх повинні подолати, бо за нас це ніхто не зробить. І ці діти, які тут стоять, будуть жити вже в зовсім іншій Україні.

– Так, перед нами ще нелегкий шлях, – наголосив міський голова, – але ми обов’язково його подолаємо. І ті жертви, які  віддала Україна в боротьбі за свою свободу, – страшні, але, можливо, вони якраз і перемогли на терезах вищої Господньої справедливості. Україна буде щасливою. Слава Україні!

А потім  уся площа замиготіла вогниками свічечок у пам’ять про тих, хто був замордований  страхітливим голодом, що його організувала фашистська хунта із Кремля. Вогниками Пам’яті, викладеними на майдані у формі Державного герба України – Тризуба та трагічної дати  «1932 – 1933» – освітилася уся площа.А коли долучився до цього дійства ще й прекрасний голос  Вікторії Чорної, яка справді на одному подиху у пісні «Свіча»  висловила всі емоції, що їх відчували всі ті, хто все-таки прийшов на міську площу, щоб вшанувати  мільйони знищених волею кремлівських фашистів у 1933 році наших співгромадян, то, повірте, це була справжня вершина дуже трагічних і в той же час світлих емоцій. Ми не забули. Ми пам’ятаємо.

І врешті, за ініціативою активістів ГО «Цвіт нації», у небесну височінь злетіли повітряні ліхтарики, вогники яких ніби символізували нашу пам’ять про всіх тих мільйонів невинно убієнних наших співгромадян, замордованих нечуваним голодомором та страшними репресіями в часи комуністичного режиму на теренах України та поза її межами.

А завершенням стала «Молитва за Україну» у виконанні Ірини Панів. І, звичайно ж, мусимо згадати відділ гуманітарної політики та  громадську організацію «Цвіт нації», які зробили все, щоб громада міста гідно вшанувала оцей трагічний і скорботний день.

Ігор ЮР?НЕЦЬ.

джерело: Нафтовик Борислава