«Півтора міста» – це про Дрогобич. Так його називали Вітольд Ґомбрович та Анджей Хцюк, так його продовжують називати і зараз в інтелектуально-митецькому середовищі. Місто Котермака, Франка і Шульца завжди було багатонаціональним, багатокультурним та багаторелігійним, проте саме три нації були тут домінуючими: русини (українці), поляки та євреї. Єврейська дільниця Дрогобича Лан з величною хоральною синагогою була немов містом у місті в австрійські та польські часи. Половинкою у півтора міста…
Друга світова війна докорінно змінила обличчя Галичини та її малих містечок. Нацистська окупація 1941-1944 рр. призвела до великих людських жертв, серед яких найбільшу частку склали представники єврейського народу, люди іудейського віросповідання. Хоча дісталося і полякам, і українцям, та все ж саме галицькі євреї пережили найбільшу і найстрашнішу гуманітарну катастрофу за тих кілька років середини ХХ століття. З кількох десятків тисяч євреїв Дрогобича та Борислава вціліло заледве 600 осіб. А решта в абсолютній більшості спочиває або на сумнозвісному «цвинтарі» в Броницькому лісі, або в інших місцях, де настигала їх гітлерівська куля.
Про страшну трагедію Голокосту і про єврейський слід в історії Дрогобича говорилося у неділю, 17 червня, на надзвичайно важливій для міста та регіону події – на урочистому відкритті Дрогобицької хоральної синагоги. Будівля має півтори сотні літ, і за цей час пережила як величні піднесення, так і страшний занепад. Будучи центром життя єврейської общини Дрогобича в ІІ половині ХІХ – першій половині ХХ століття, в радянські часи споруда поступово підупадала, поки на зорі незалежності України зовсім не перетворилася в руїну. Для молодого покоління вона була «старим меблевим магазином», який чомусь ніхто не поспішав ні ремонтувати, ні брати в оренду, ні розбирати. Розібрати святиню ні в кого б не піднялася рука, а коштів на її ремонт не було, оскільки євреїв у Дрогобичі зараз в рази менше, ніж 80-100 літ тому.
Ініціатором будівництва хоральної синагоги в І пол. ХІХ ст. виступила місцева юдейська община на чолі з Еліезером (Лейзером) Ніссаном Тейтельбаумом. Урочисто відкрита в 1865 році, вона прослужила юдеям менше ста років. Німецька окупація Дрогобича стала кінцем великої епохи цього міста, і понад 75 років справжні господарі змушені були тільки мовчки спостерігати, як у приміщенні храму орудують чужинці. Лише з початком 1990-х юдейська громада знову отримала право власності на споруду, проте до приведення синагоги до належного вигляду треба було чекати ще чверть століття. То не було грошей на ремонт, то їх нераціонально використали, відремонтувавши тільки дах, то підпал, то зволікання, то ще якісь причини. Аж зрештою знайшовся чоловік, котрий постановив собі сповнити міцву (благодійність) і щедрою рукою пожертвував кошти на відновлення синагоги. А ще побажав зробити це анонімно, тож ні його ім`я, ані прізвище під час урочистого відкриття хоральної синагоги не називалося.
Велична святиня як ззовні, так і зсередини зібрала 17 червня чимало гостей. Окрім юдеїв Дрогобича, Борислава, Трускавця та інших місцевостей Галичини на свято прибули гості з Польщі, Ізраїлю, а також не-юдеї (українці та поляки), котрі шанують своїх старших братів у вірі. Голова єврейської общини Дрогобича Йосиф Карпин надає слово як представникам влади, так і тим, хто доклався до відновлення синагоги реальними справами. Під супровід оркестру імені Альфреда Шраєра лунають псальми, а ребе Мойше запалює свічки і читає спеціальну молитву. Жінки, як і належиться, мали б відійти в належне їм місце, але в такий радісний день порушниць не картають, і вони стоять поруч з людьми, тобто чоловіками. Спеціальна експозиція нагадує про жахіття Голокосту, а уривки з Тори (П`ятикнижжя Мойсеєвого) на стінах божниці (саме таким терміном давно називали синагоги в Галичині) нагадують вірним основні правди об`явлення. Мезуза (спеціальна коробка з вкладеною молитвою Шва) остаточно займає своє місце там, де їй і належиться бути. А ребе Мойше жартує, що з непокритою головою можна ходити хіба в такому нечистому місці як партком. Втім, не всі присутні є в кіпах-ярмулках, але це нікого не тривожить. «Цей день, що його сотворив Г-дь, возрадуймося і возвеселімся в нім», а не шукаймо зачіпки. Не один келих вина вип`ють згодом ті, хто дочекався цього дня. Бо так багато їхніх співплемінників ждали, та й не діждалися…
Дрогобич зараз типово українське місто. Хоча є в ньому один польський костел, одна російська церква і зараз відкрито одну єврейську синагогу, та все ж абсолютна більшість дрогобичан – прихожани українських церков різних конфесій. Хоча статус «півтора міста» і втрачено, та історична атмосфера толерантності, терпимості, взаємоповаги залишається. Йосиф Карпин, розповідаючи про окремі юдейські звичаї, намагається їх пояснити «доступною» мовою, наводячи паралелі з християнського побуту. А старші жіночки-українки, проїжджаючи в автобусі вулицею Пилипа Орлика повз синагогу … хрестяться, як і біля церков та костелів – «бо ж то Божий храм». І саме така толерантність має панувати в українському суспільстві – толерантність до людей іншого віросповідання, іншої нації, інших політичних поглядів. А не толерантність до гріха, до содомітів, до корупції, до бандитів у владі.
Ніколи більше! Хай ніколи більше не повториться страшна історія галицького єврейства, яку розділила дрогобицька синагога. І хай благословення Вс-вишнього перебуває на вибраному народі, як і записано в Святому Писанні, котре є найвищим авторитетом і для євреїв, і для поляків, і для українців. amen. Хай буде так.
Володимир Ключак
