ПЕРЕЖИТЕ...жертви ГУЛАГу : Василь Барвінський та Наталя Барвінська в мордовських таборах

2020-02-24 21:55:17

ПЕРЕЖИТЕ...жертви ГУЛАГу : Василь Барвінський та Наталя Барвінська в мордовських таборах

 

<div class="entry ng-scope" style="position: static; clear: both; width: 520px; margin: 25px 10px 20px 18px; background-repeat: no-repeat; background-image: url(" images="" entry_bg_3.jpg?v="1&quot;);" background-position:="" left="" top;="" color:="" rgb(42,="" 61,="" 75);="" font-family:="" verdana,="" helvetica,="" arial,="" sans-serif;="" font-size:="" 11px;="" background-color:="" rgb(234,="" 234,="" 234);"="">

 

ПЕРЕЖИТЕ...
Прошу опублікувати у «Кримській світлиці» мій спомин про зустріч у мордовському таборі колишнього директора Львівської консерваторії, відомого композитора Василя Барвінського з дружиною - Наталією Барвінською, донькою Катерини та Івана Пулюїв (видатного вченого-фізика, фактичного відкривача Х-променів). З повагою - Анна Ґошко-Кіт.
м. Ходорів, 14.07.2008 р.
ЗУСТРІЧ У НЕВОЛІ
Ішов 1955-й рік... Мордовія, станція Потьма, селище Явас, «почтовый ящик» (скринька) №385/14...
Багато нас, жінок, було у тому страшному мордовському таборі. Були жінки-інваліди за хворобами чи за віком, були дівчата і молоді жінки, яких інвалідами зробило слідство...
Усі ми жили одним життям «строгого режиму», де ударом у підвішену біля комендатури шину наглядач підіймав нас на «павєрку» чи то «правєрку», до праці або в їдальню... Ми були одягнені в однакові чорні бавовняні суконки, з великими, вибіленими хлорним розчином, номерами на плечах, бушлати-куфайки з такими самими білими, номерами чорні панчохи та величезні, 42-го розміру, кирзові черевики.
Їли ми всі з одного казана. Їжа пісна, скупа, одноманітна: ячмінна або вівсяна каша та «щі» (юшка). Два рази на рік, і на «праздники октября и мая», отримували «катлєтку».
Там було кілька бараків, у кожному - по 300 осіб. У кожному бараку було кілька секцій, там проживали по 80 - 90 чоловік (загалом, у таборі було близько тисячі людей). Спали ми на дерев’яних поверхових нарах, верхні нари були суцільні, збиті дошками. Спали ми впритул, бо нас було багато, а місця мало.
Листи було дозволено писати два рази на рік.
Молодші в супроводі солдатів і псів ходили на працю до швейної фабрики, де шили військовий ватяний одяг. Інші обслуговували «зону», а ті старенькі, яким і ходити було тяжко, сиділи, шептали молитви, щось розповідали, чекали на смерть...
На вигляд ми всі були однакові, але насправді - дуже різні. Були жінки різних національностей: латвійки, литовки, естонки, німкені, росіянки, кореянки, єврейки, а найбільше було нас, українок. Усіх нас єднала одна кривда - всі ми були політв’язнями, які думали і вірили у Правду.
Близьким людям, у тому числі сестрам, не дозволялося бути в одному таборі. Коли часом таке траплялося, то їх негайно розлучали і розвозили по різних таборах, бо треба було начальству сильніше гнобити людей - до біди і приниження додати ще й тугу. Гуртувалися ми за націями, хоч працювали у різних бригадах.
Разом із високоінтелігентними, були прості сільські дівчата, які віддали своє здоров’я і молодість у жертву за Правду.
У нашому бараку жила старенька пані Наталія Барвінська, дружина композитора Василя Барвінського. Вона була маленька, згорблена, сива. Попався їй великий вибляклий жовтий бушлат «третього строку» (себто, той бушлат уже носили двоє «попередників»). Про це свідчили два перекреслені номери, над якими ледве уміщувався третій, що заміняв їй ім’я в ГУЛАГівському реєстрі жертв. Але і тюремній одежі вона вміла надати якоїсь елегантності, навіть шарму, зав’язуючи на шиї зім’ятий ясний шалик кокардою.
Страшенно безпомічною була ця жінка з інтелігентним обличчям, у минулому-блискуча піаністка, якій колись аплодували Відень і Львів. В її очах жевріло розуміння чогось вищого, прекрасного і в той же час відбивалась трагічна печать неволі.
Після смерті Сталіна і усунення від влади Берії стало трохи легше. Можна було частіше писати листи до рідних, хоча всі листи і надалі проходили цензуру.
Ми вірили, що зі змінами у владі настануть зміни і у нас. У більшості засвітилася зірка надії...
Нарешті новина! Пані Барвінській дозволили побачення з чоловіком, який також карався в мордовських таборах, на табірному пункті 385/11.
Ми якось довідалися, коли його привезуть до нашої зони. Кілька дівчат, які в той час не були на роботі, нарвали квітів і ми всі, ведучи під руку шановану нами пані Барвінську, вийшли йому назустріч.
Відчинилися ворота. Конвоїри і чергові впустили чоловіка. Він був старенький, худенький, губився у величезному чорному бушлаті. Тяжко пересував ногами... Але його обличчя світилося теплом і ніжністю.
Додавши кроків, підійшов до дружини, і з галантністю великосвітської людини поцілував її в одну і другу руку, обняв ніжно тонкою рукою, і довго гладив її по голові, витирав свої та її сльози, що котилися в обох з очей...
Дівчата розгубилися. Наймолодша з нас - Ольга (її заарештували, коли їй було 16 років, і засудили на 25 років) від зворушення не змогла сказати приготованих слів вітання, затремтіли її губи, беззвучно ворушились уста, подала квіти і по-дитячому розплакалася.
Композитор тонкою рукою, довгими пальцями торкнувся Ольжиної руки і погладив її. Його очі випромінювали добро і водночас вдивлялися в наші обличчя, ніби ловлячи звуки зболілих сердець.
Тут же загорланили наглядачі, що вибігли з «вахти»: «Быстро разойтись по баракам!»
Ми, як чорні тіні, відходили і плакали, дивилися вслід стареньким. Вони йшли повільно, тягнучи на ногах, немов кайдани, тяжкі кирзові черевики. Чергова наглядачка повела їх до їдальні. Там стояло старе піаніно. І тут, через довгі літа розлуки, вони заговорили із собою зрозумілою їм мовою музики. То грав композитор сумні, тужливі мелодії, то грала його дружина, відповідаючи звуками зболілої, змученої душі. То були звуки надії, якогось душевного збудження і водночас туги. І грали вони цілий день, доки було дозволено побачення.
А ми ходили попід вікнами «столової» і ловили звуки, вслухалися в мелодію, що увібрала драму цих двох видатних і прекрасних людей.
Тоді я зрозуміла велич музики. Я була певна, що колись наші нащадки почують твір великого українського композитора Василя Барвінського, в якому буде відтворено тремтіння сердець при його зустрічі з дружиною в неволі, у мордовському таборі.
Цікаво, чи покладено на ноти той експромт-концерт, що прозвучав у табірній «столовій» при їхній зустрічі? Не знаю, але в моєму серці цей концерт залишився назавжди.
м. Ходорів, 1990 р.

Спогади про Климентiя Шептицького та Василя Барвiнського в таборах ГУЛАГу:
джерело - https://www.facebook.com/notes/zolota-fajka/%d1%81%d0%bf%d0%be%d0%b3%d0%b0%d0%b4%d0%b8-%d0%bf%d1%80%d0%be-%d0%ba%d0%bb%d0%b8%d0%bc%d0%b5%d0%bd%d1%82i%d1%8f-%d1%88%d0%b5%d0%bf%d1%82%d0%b8%d1%86%d1%8c%d0%ba%d0%be%d0%b3%d0%be-%d1%82%d0%b0-%d0%b2%d0%b0%d1%81%d0%b8%d0%bb%d1%8f-%d0%b1%d0%b0%d1%80%d0%b2i%d0%bd%d1%81%d1%8c%d0%ba%d0%be%d0%b3%d0%be-%d0%b2-%d1%82%d0%b0%d0%b1%d0%be%d1%80%d0%b0%d1%85/755619804511153
Северная рапсодия Василия Барвинского https://www.facebook.com/notes/zolota-fajka/%d1%81%d0%b5%d0%b2%d0%b5%d1%80%d0%bd%d0%b0%d1%8f-%d1%80%d0%b0%d0%bf%d1%81%d0%be%d0%b4%d0%b8%d1%8f-%d0%b2%d0%b0%d1%81%d0%b8%d0%bb%d0%b8%d1%8f-%d0%b1%d0%b0%d1%80%d0%b2%d0%b8%d0%bd%d1%81%d0%ba%d0%be%d0%b3%d0%be/864688813604251
В венок почтения Василию Барвинскому - Александр Козаренко. https://www.facebook.com/notes/zolota-fajka/%d0%b2-%d0%b2%d0%b5%d0%bd%d0%be%d0%ba-%d0%bf%d0%be%d1%87%d1%82%d0%b5%d0%bd%d0%b8%d1%8f-%d0%b2%d0%b0%d1%81%d0%b8%d0%bb%d0%b8%d1%8e-%d0%b1%d0%b0%d1%80%d0%b2%d0%b8%d0%bd%d1%81%d0%ba%d0%be%d0%bc%d1%83-%d0%b0%d0%bb%d0%b5%d0%ba%d1%81%d0%b0%d0%bd%d0%b4%d1%80-%d0%ba%d0%be%d0%b7%d0%b0%d1%80%d0%b5%d0%bd%d0%ba%d0%be/864932520246547

posted on jun. 10th, 2015 at 03:53 pm  leave a comment 

 
 

джерело: Livejournal