Генрі Вордсворт Лонгфелло. Люлька згоди (3 «Пісні про Гайавату»)

Люлька згоди (З «Пісні про Гайавату»)
На верхів'ї Скель Червоних, Скель Великого Нагір'я, 
Там стояв Життя Владика, Гітчі-Маніто могутній, 
І з верхів'я Скель Червоних Він до себе звав народи. 
Звідусіль людей скликав він. (...)
Від червоного бескета Одломив рукою камінь І зліпив 
Із нього люльку, І оздобив візерунком. 
А над річкою він вирвав Очеретяну стеблину 
І цибух зробив для люльки.
І червоною корою Із лози набив він люльку, 
І дихнув на ліс зелений. І від подиху
Загойдались раптом віти І, зустрівшись, зайнялися, 
І на горах, на високих, Запалив їм Люльку 
Згоди Гітчі-Маніто могутній На ознаку, що на раду 
Всі народи він скликає. (...)
З лісової Тоскалузи, Від Скелястих Гір далеких. 
Від озер Країни Снігу — Звідусіль усі народи
Дим угледіли на небі.
Дим, що йшов Із Люльки Згоди. (...)
По річках, лугах збігались І збиралися народи: 
Йшли Чоктоси і Команчі, 
Йшли Гурони і Мендени, Делавери і Могоки, Йшли Шошони і Омоги,
Пони йшли і Чорноноги, Оджибвеї і Дакоти1 До Великого Нагір'я Перед світлі божі очі.
В зброї всі, в яскравих фарбах, Як дерева в час осінній. 
Наче небо на світанні. Всі зійшлись вони в долині 
З ворожнечею у душах. В їх очах — смертельний виклик, 
В їх серцях — звіряча лютість. Вікове бажання помсти — З
аповіт страшний від предків.
Але тихо і ласкаво Подивився милосердний, 
Гітчі-Маніто могутній, Наче батько, подивився 
На дитячу ворожнечу І простяг над ними руку. 
Тінь руки простяг над ними. Щоб серця їх заспокоїть. 
Втихомирити їх душі.
І ясний величний голос. Як потік, що з гір несеться. 
Як потік, що пада в прірву. Пролунав до всіх народів: 
«Діти! Слухайте уважно Мудре слово і пораду, 
Що вам скаже, нерозумним, Той, хто дав життя всім людям. (...)
Я стомивсь від ваших сварок. Від незгод і суперечок, 
Від кривавих війн народів, Молитов про помсту люту. 
Ваша сила тільки в згоді, А безсилля — в ворожнечії 
Помиріться ж, мої діти, Будьте друзями, братами!
Окуніться ж ви в джерело. Що сріблиться перед вами, 
Змийте фарби, фарби бою, Змийте з тіла плями крові. 
Закопайте свою зброю.
Люльки висічіть з каміння. Очерету наламайте, 
Цибухи зробіть із нього І, оздобивши їх пір'ям. 
Запаліть люльки на згоду, І живіть віки братами!»
Так сказав Життя Владика. І покидали на землю 
Вояки ганебну зброю, Поскидали всі убрання 
Із оленячої шкури І до берега побігли Змити фарби — плями бою; 
Від слідів Творця лилася Річка хвилею ясною, 
Обмивала фарби бою, І, обмивши, багряніла, 
І збігала вниз червона, Мовби змішана із кров'ю.
Змивши фарби, плями бою. Вояки на берег вийшли 
І у землю закопали Свої палиці і зброю. І дітей своїх Владика, 
Гітчі-Маніто могутній, Стрів усмішкою ясною.
Із червоного каміння Всі зробили мовчки люльки. 
Очерету наламали, Цибухи зробили з нього, 
І оздобили їх пір'ям... (...) І у дверях світлих неба 
Гітчі-МанІто сховався. Оповитий білим димом, Білим димом Люльки Згоди.
Переклад Олександра Олеся