Олена Дудич: Своєю «Едіт Піаф» я хотіла показати справді велику людину

Олена Дудич: Своєю «Едіт Піаф» я хотіла показати справді велику людину, котра кожному, хто бодай якийсь слід залишив у її житті, говорить: «Дякую, дякую, дякую»…

Цей тиждень був у Дрогобичі позначений подією неординарною, яка для багатьох стала певним відкриттям: Олена Дудич на кону нашого театру розповіла про непросту й трагічну долю леґенди світового засягу, видатну співачку та актрису Едіт Піаф.
Моновистава ця – згусток емоцій, переживань, глядач немов би потрапив у добу, коли жила, страждала, кохала й співала велика й неповторна парижанка.
Прем’єра відбулася на малій сцені, відтак цими днями «Едіт Піаф» йде на великому коні. В неділю завершальний показ спектаклю, котрий водночас відрив нам і нову актрису театру імені Юрія Дрогобича Олену Дудич, й став новою яскравою сторінкою в літописі театру, котрий нещодавно відзначив своє 70-ліття.
Сьогодні з гостею «Майдану» Оленою Дудич ми розмовляємо про долю її улюбленої співачки, про життя її самої, про фах актора, про плани на майбутнє.

– Олено, дещо несподівана для міста ваша вистава. Чому саме Піаф, про яку нині в нас у Дрогобичі не так уже багато людей знають?

– Цій моїй виставі вже вісім років. Сценарій був російською і виступала з нею в Білорусі, звідки, як знаєте, я переїхала до Дрогобича. На той час я прагнула висловити спектаклем  своє велике «дякую» своєму глядачеві.

Це – не лише історія Піаф, це, до певної міри, й моя історія. Але показана через життєпис великої Едіт. Адже це авторська вистава. Ну а життя Едіт вистачило б, мабуть на сто, на двісті життів. Важко збагнути, як оця, така мініатюрна, тендітна жінка змогла все це пережити, витримати й зостатися в пам’яті людей тією великою Актрисою та Співачкою, якою і сьогодні згадує її світ.

Все її життя – така мужність, такий справжній героїзм, і мені хотілося хоч трішки наблизитися до цієї вершини.

Взагалі ж  ця моя моно вистава була створена всупереч певним розповідям про Едіт Піаф. Я прочитала спогади її сестри Сімони Берто, й мені якось прикро стало за Едіт, тому що в книзі майже все про Сімону, що ж до Піаф, то на першому плані – всі негативні моменти життя співачки – наркотики, алкоголь.. Й надто мало про її творчість, про її любов, величезну, неосяжну любов до людей, на самперед – для свого глядача. Про це вона часто говорила так: «je ne chante pas pour tous – je chante pour chacun” ( «Я співаю не для всіх – я співаю для кожного»).

Через це мені, всупереч тому, що говорить Сімона  хотілося сказати зовсім інше про неї. Я почала шукати й збирати матеріали про неї, писати, думати… Так народилася моя п’єса і моя вистава. Я хотіла показати справді велику людину, котра кожному, хто бодай якийсь слід залишив у її житті, говорить: «Дякую, дякую, дякую»… «Дякую моєму слухачеві, для якого я прожила все своє життя й цим щаслива».

Нинішня ж вистава – українська версія того спектаклю, який показувала я в Могилеві.

– Ви завершуєте виставу піснею недомовленістю, загибеллю Марселя Сердана, хоча ще чимало було в житті Піаф опісля. Було ще одне велике кохання – багато молодший за неї Тео Сарапо, з яким разом дала Едіт свій останні у житті концерт в «Олімпії».  Ви навмисно зоставили цю певну недомовленість?

– Так. Завершую на кульмінаційній ноті, якою у виставі є знаменита пісня «Я ні за чим не жалкую» («non, je ne regrette rien»). Далі вже нехай читач домислює а бо ж – сам шукає продовження дивовижного життя й творчости Співачки…

– Гаразд, поговорімо тепер про інше. Як і чому Дрогобич?

– Насамперед тому, що тут – моя батьківщина і тут – моя мама, якій уже 91 рік.

– То ви, як виявляється, своя, дрогобичанка? Яку школу закінчили?

– Четверту. Потім навіть працювала в театрі імені Дрогобича, до якого тепер повернулася. Взагалі пов’язана з нашим театром іще з дитинства. Моя мама все своє життя тут працювала, я виросла фактично за лаштунками.

– Ким працювала мама?

– Головним бухгалтером. Понад сорок років віддала цій роботі. Отже маю право сказати: це – мій рідний дім.

– Після школи ви стали студенткою інституту імені Карпенка-Карого, закінчили його й одразу потрапили до Могилева?

– Ні. Спочатку за розподілом потрапила до Маріуполя (тоді ще Жданова), недовго працювала в тамтешньому театрі (Донецькому обласному драматичному), а вже звідти переїхала до Білорусі, де служила в Могилевському обласному драматичному театрі, заснованому ще 1888-му році.

– І як довго?

– Тридцять років рівно, день у день.

– Якби не сімейні обставини, чи повернулися б ви до Дрогобича?

– Мабуть, так. Звісно, найважливішим є те, що мама тут. Але я насправді повернулася  до України три роки тому, з першого дня Майдану. Я зробила свій вибір, я вже більше була в Україні, ніж у Білорусі, куди я лише приїздила на свої вистави, але основний час минав в Україні.

– І що робили ці три роки?

– Знімалася в кіно, грала в театрі «Сузір’я» в Києві.

– Якщо порівняти три ваші театри – Могилевський, «Сузір’я» і дрогобицький, що можете сказати?

– Загалом я – проти таких порівнянь. Кожен театр має свої плюси та мінуси.. Я ж завжди шукаю плюси й не дуже хочу помічати мінуси. Та все ж у Могилеві – майже вся моя творча біографія, як ніяк три десятиліття! І цей період життя був щасливим: моя акторська доля склалася саме там і я не маю нарікати на неї, адже що хотілося, те я й зіграла. Працювала з дуже добрими режисерами, мала чудових партнерів.

«Сузір’я»? Це ж – особливий театр, театр ангажементу. Й там так само театр – дім, чудовий колектив. Там я теж грала свої моно вистави. За повним правом той театр має назву «Сузір’я», адже його художній керівник Олексій Кужельський зібрав найкращих акторів Києва. Не знаю, як йому то вдалося, мабуть і це – талант.

Для мене найголовніше – глядач, якого я дуже-дуже люблю, й він мені й у Могилеві, й у Києві він мені платив тим самим. Сподіваюся, що так само буде і в Дрогобичі, що не розчарую глядача.

– А як узагалі вас зустрів Дрогобич, і театр, і місто?

– Мені видається, що з теплом і любов’ю. я виходжу до всіх з любов’ю і сподіваюся те саме отримаю у відповідь. Ну і до того ж у Дрогобичі, як уже казала, – мій перший дім-театр, де уперше на кін вийшла у чотири рочки. Тобто тут у мене півстоліття стажу (сміється. – Л.Ґ.).

– І що вже встигли в Дрогобичі зробити?

– Для мене великим іспитом стала вистава про Піаф: треба було й перекласти українською, й нову редакцію спектаклю зробити. А три місяці – не такий уже великий термін для того, щоби випустити виставу. Вважаю, що це немало.

– А що у планах в актриси Олени Дудич, від якої багато чого чекає дрогобицький глядач?

– Зараз мене призначили в нову виставу «Парижани» видатного французького драматурга минулого сторіччя Марка Камолетті (1923-2003) , але репетицій ще не було.

Ну і, якщо вдасться, – я мрію про це – поставити тут мою моновиставу за нобелівською лавреаткою Світланою Алексієвич «Час секонд-хенду» (російська версія цієї моєї роботи свого часу отримала Ґран-прі на фестивалі моно вистав). Але тут потрібна згода авторки на переклад.

– Ви говорили про «Сузір’я», успішний  театр ангажементу, зараз ви – актриса репертуарного театру. Проте нині часто кажуть, що театри репертуарні своє вже віджили. Що скажете з цього приводу? Яким узагалі, як на вас, мав би бути сучасний театр?

– Мені важко відповісти на це запитання. Адже не існує ідеальної моделі театру. Те, що я бачила в Дрогобицькому театрі, мене на разі влаштовує: тут – єдина сім’я, єдиний дім, все робиться для людей, себто для глядача.

– Але ж, судячи з вашої сцено- та фільмографії, ви пов’язані з дещо іншими творами, іншим репертуаром?

– На жаль, те, що репертуарні театри є залежними – від планів, фінансування тощо – їхня біда.

І якщо говорити про театр імені Юрія Дрогобича, то, хоча я ще не бачила весь репертуар, в мене не було розчарування від вже побаченого. І постановки, й виконання, й сценографія – все якось гармонійно поєднано, Мені це справді подобається. Шкода лише, що так мало людей приходить на вистави. Хоча й це зрозуміло: так майже всюди в невеликих містах. Тим не менше, завше шкода, коли на сцені – гарна вистава, й так мало глядачів у залі.

– А чи є щось у житті вашому поза театром?

– Знаєте останнім часом все життя – театр, Маю і роботи колег подивитися, й читаю переважно те, що потім так чи інакше використаю в роботі. А ще багато їзжу на фестивалі, зокрема – міжнародні. Словом, – дивлюся, дивлюся, дивлюся. І – вчуся, вчуся, вчуся…

Читаю так само передовсім драматургію, адже ще так багато хочеться зробити, втілити саме на кону театральному.

Найбільша ж моя пристрасть, найбільша любов – саме моновистави, я, якщо можна так сказати, «підсіла» на цей жанр. У нас є така міжнародна організація, яку між собою звемо «мономафією» – Міжнародна асоціація моно вистав.

Зараз я шукаю матеріал для нової моно вистави, яку, можливо, теж покажу на якомусь фестивалі. Дай Боже, щоб знайшлося щось не менш цікаве й глибоке, ніж «Едіт Піаф».

До речі, я часто буваю за кордоном саме на таких фестивалях, адже вони дуже цікаві й мені як актрисі надто багато дають у професійному плані.

– На вечорі пам’яті Ступки ви були разом з Ларисою Кадочниковою. Як ви познайомилися, чи спілкуєтеся часто?

– Познайомилися на зйомках серіалу «Капітанша», який невдовзі завершиться. Розговорилися, почали спілкуватися, й тепер уже можу сказати, що подружилися. Й я дуже рада такому знайомству, бо справді пані Лариса – дивовижна жінка, дивовижна актриса… Взагалі все моє багатство – це люди, з якими звела й зводить доля. І я постійно стаю завдяки цьому багатшою, за що я вдячна Господові.

– А Дрогобич теж подарував нові цікаві знайомства?

– Тут я познайомилася з неординарною людиною, напрочуд активною, обернутою до людей Лесею Татарською, а вже завдяки їй, на тому ж вечорі пам’яті Ступки, з дещо молодшими за мене талановитою, розумною фотомисткинею Машею Тяжкун, журналісткою «Твого радіо» Євою Райською , з якими дуже цікаво спілкуватись.

– А чи спілкуєтесь з друзями дитинства, зі школи?

– На жаль, ні, бо майже нікого тут у Дрогобичі не залишилось.

– Ви, знаю, читаєте нашу ґазету. Що побажали б читачам?

– Читати. Не ігнорувати, читати,адже справді цікаве інтернет-видання й не лише заголовки – а дочитувати до кінці, бо справді матеріали цікаві й змушують замислитися.

– Що ж, дякую за розмову, за те, що знайшли на неї час. Успіхів вам і нових успішних вистав.

– Дякую і вам.

Довідка:

Актриса театру і кіно Олена Дудич народилася в Дрогобичі 16 вересня 1962 року.

Випускниця Київського інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого. Від 1986  року була актрисою в Могилеві в Білорусі. Нині, від січня 2017 року,  – актриса Львівського обласного академічного музично-драматичного театру імені Юрія Дрогобича.

Має дорослу доньку. Марія, теж випускниця Інституту імені Івана Карпенка-Карого, – менеджер з кінокастингу. Мешкає в Києві.

Знялася у фільмах: ” Офицерские жёны”, «Злочин у фокусі», «Птах у клітці», «Подвійне життя», «Анна Герман», «Надія як свідчення життя» та багатьох інших стрічках.

Сьогодні виконує роль одну з головних героїнь у серіалі «Капітанша», де знімається разом з Ларисою Кадочниковою.

Серед зіграних – також ролі у п’єсах « Мадонно, як я втомилася», «Едіт Піаф» («Горобець, який гарчить»), «Трамвай «Бажання» та понад 50 інших найвідоміших творах світової драматургії.

Світлини автора та з архіву Олени Дудич та Леоніда Гольберга

“a quoi ca sert l`amour” у виконанні Едіт Піаф і Тео Сарапо

“la vie en rose” (“Життя на рожево”) Едіт Піаф

“je ne regrette rien” (“Я ні за чим не жалкую”) Едіт Піаф