ВІДКР??Т??Й Л??СТ ПРЕЗ??ДЕНТОВІ УКРАЇН??...
Зеленському Володимиру Олександровичу,
Президентові України
01220, м. Київ, вулиця Банкова, 11
Антоника Руслана Ярославовича,
18 вересня 1967 р.н., 2 група інвалідності,
вул. Українська, 33, с. Рихтичі,
Дрогобицький, Львівська, 82151
ВІДКР??Т??Й Л??СТ ДО ПРЕЗ??ДЕНТА УКРАЇН??
Високоповажний пане Президенте України!
Ще у травні 2000 року у Києві невідомі вбили Петра Тичинського- зятя Анатолія Гальчинського, тогочасного радника президента Л. Д. Кучми.
З якихось, досі незрозумілих мені причин, на мене, простого хлопця з українського села, котрий тоді працював диктором-редактором Народного телебачення України (до того- чимало років працював ведучим, диктором, редактором, кореспондентом у теларадіоструктурах України, ще зі студентської лави), списали цей чужий злочин. Сталося це зі спонуки та особистого тиску й погроз- вбити, вивезти за місто й закопати- Віктора Івановича Кравченка, тодішнього начальника Печерського РУ ГУ МВСУ у м. Києві, його колег Петра Тонконога, Володимира Костирка, Олександра Гребіножка. Віктор Кравченко ще й вимагав 13 тисяч доларів- тоді, мовляв, він сам відвезе мене додому (я квартирував у Вишневому). Відтак, вперте наполягання слідчого Печерської прокуратури Миколи Бозовуляка ("Ну, то щось нафантазуйте, інакше мені доведеться дати час на роздуми"), коли я вже був побитий у камері, а також- байдуже мовчання прокурора Миколи Неділька, спонукали мене до самообмови- через страх втратити життя. Згодом до цієї вакханалії приєднався Печерський суд- в особі Юлії Іваненко та Миколи Замковенка (суддя і Голова суду), до того ж- прокурора Ігора Качура, котрий і на суді, і у телеефірі програми "Чорним по білому" вперто настоював на тому, що я- вбивця. Єдиним лже-свідком на суді був якийсь Олександр Волковський, якому психологи-криміналісти встановили діагноз, несумісний із нормальним сприйняттям реальності.
Потім були роки боротьби моєї Матері, Пелагеї Антоник (зараз Мамі- 81 рік), правозахисників Україно-американського бюро з прав людини (Семен Глузман, Тетяна Яблонська), Світового Конґресу Українців, адвокатів (Сергій Крижанівський, Марія Аполлонова), журналістів радіо "Свобода", телепроектів "Без табу", "Чорним по білому", газети "Міст" (Канада", Марта Онуфрів), місцевої та обласна преси, громадськості), Володимира Ар"єва "(Закрита зона"), телеканалу НТН (Вікторія Балицька), Дрогобицької міської та районної, Львівської обласної рад народних депутатів, громадськості чи не всієї України. Але доборолися лише до того, що, аж після трьох зустрічей моєї Матері з президентом Віктором Ющенко (за допомоги пані Лесі Гонгадзе) "справу Антоника" начебто зрушили з місця- за якимись "нововиявленими обставинами". Вже потім мені стало відомо, що вбитий у Києві Петро Тичинський скуповував документи збанкрутілих підприємств України, а також був власником ФК "Арсенал" та стадіону у Києві. Я ніколи не знав цієї людини, і не мав, взагалі, жодної потреби з ним знатися: у мене була улюблена робота, якій віддавався сповна. Цілком можливо, що і на тодішню міліцію, на суд і прокуратуру чинили тиск, хоча- не дуже у це віриться, бо корупція- то їхня, дуже часто, кар"єрна планида на всіх рівнях. Така собі Феміда- із замотурканими пов"язкою очима.
На превеликий жаль, досі я отримував лише високопоставлені відписки від усіх служителів Феміди, до кого б не звертався. Мабуть-таки, давати команду їм- розслідувати такі гучні злочини- має лише Президент, інакше вони нікого не слухають (як, наприклад, суддя Іваненко- адвокатів), невідомо для чого граючи у паперовий футбол, пересилаючи всі мої звернення з Києва- до Львова, зі Львова- до Дрогобича, з Дрогобича- дільничним. Навіщо, питається?! Навіщо. якщо посадові бандити діяли у Києві на Печерську?!
Понад 7 років я провів за гратами (Київ, Суми, Харків, Львів, Дрогобич). Завдяки Павлу Барнацькому- помічникові народного депутата, у 2001 році мене лише перевели до Дрогобича- це вже тут, майже вдома. Як каторжно важко пережила всі ці роки моя Мама- можна лише уявити.
Зараз у мене- 2 група інвалідності, 2 група (пожиттєво)- у Матері. Ми мучимося й бідуємо. На місцевому рівні єдине, чого можна домогтися- одноразової допомоги. Жити на мінімальну пенсію- страшенно важко. На роботу влаштуватися- ще важче (бо 2 група, бо вік вже не молодий, а то ще й, декотрі- бо сидів, і його служби безпеки підприємств не пропустять, й далі, й далі- вітчизняні рабовласники завжди знайдуть, як відмовити, аби лиш перебирати "лохами" за копійки). А я ще, таки,- повен сили й спромоги працювати (на жаль, не в силі виконувати важкі фізичні роботи, як не прикро, але зі здоров"ям у обидвох нас- далеко не все гаразд). Жити, упродовж останніх 14 років, доводиться то по гуртожитках, то винаймаючи скромні помешкання. Їхати кудись, далі від рідних села й міста- не можу: мені було б совісно покинути напризволяще стареньку Матір, котра, направду- легендарна Мама. Між іншим, у всіх оголошеннях про найм на державну службу різного рангу обов"язковою умовою є наявність попереднього стажу роботи у державних структурах. Звідки його взяти, якщо там, споконвіку, всі- "свої", а несвоїх туди, упродовж десятків років, ніхто й близько не підпускає. Переконувався на цьому сам, декілька разів зголосившись, на місцевому рівні, до участі у таких "конкурсах"... І що? А нічого!
Прошу Вас: втрутіться у роботу силових структур України- нехай вони віднайдуть можливість знайти справжніх вбивць Тичинського, знайдуть замовників та виконавців, а мені- бодай би виплатять матеріальну компенсацію за всі 7 років і 2 місяці, проведені в тюрмах. Це була надто резонансна "справа", тому, мабуть, ті, від кого залежало й залежить її вирішення, когось бояться (цілком можливо, що- тодішніх, досі сущих і живущих, високопоставлених осіб, котрі й зараз яскравляться на всіх телеекранах).
Я - занадто скромна, творча, людина, аби йти напролом, а офіційно- лише отримую відписки. До слова, у США був випадок, коли незаконно засуджений відсидів 17 років- і через рік, після того, як його, таки, випустили, отримав 17 мільйонів доларів компенсації. В Україні на таке годі сподіватися?! У мене ж нічого немає, а вмирати з голоду й від байдужості чиновників чи їхніх прихвоснів, всіх отих страшенних начальників усього і вся, а, направду- байдужої наволочі, котра лише звикла "висловлювати стурбованість"... Даруйте за емоції, але- несила вже так жити: я просто вмираю з голоду і від безгрошів"я. Матері ані трішки не легше у цьому відношенні. Я ще й не жив. Господи, та візьміть бодай на роботу до себе, я справлюся!
З вдячністю та повагою, Антоник Руслан Ярославович
17.10.2021, с. Рихтичі, Дрогобицький район, Львівщина
