Ірина Юрчак: «Робити добро легко!»
Дрогобичанка Ірина Юрчак давно привернула увагу дрогобицької громади та гостей міста благодійними акціями для хворих дітей «Музика рятує». Біля входу колишнього кінотеатру «Прометей» періодично можна побачити співаків та музикантів, які виконанням пісень заохочують перехожих пожертвувати кошти на лікування дітей. Участь в акціях бере й чоловік Ірини – музикант Володимир. Та з початком війни шкільна учителька Ірина Юрчак розпочала допомагати не тільки дітям, але й ЗСУ. Тож сьогодні у редакції газети «Гомін Галичини» за горнятком кави розмовляємо з панею Іриною.
Юрій Федчак
- Що спонукало Вас стати волонтером?
- Все почалося 6 або 7 років тому. Я не можу вказати якоїсь конкретної причини, але в дитинстві я завжди всім допомагала, зокрема сусідам. Згодом у мережі Фейсбук побачила дописи про допомогу, тож почала допомагати тим, чим могла: або коштами, або посилками. Потім мою увагу привернув дім пристарілих у Підбужі. До цього часу я чула багато розповідей про людей, що перебували у цьому будинку. Тоді все почалося зі школи, в якій я працюю: учні збирали продукти, солодощі, а далі хотілося збільшити пакунки ширшим асортиментом для пристарілих. Відтак пакунки вручаю їм особисто в руки.
- Хто допомагає Вам?
- Друзі, родичі, колеги на роботі, дуже багато нових знайомих людей.
- Ви є мамою. Як до Вашої благородної діяльності ставляться Ваші діти?
- Залежно від ситуації. Я вимоглива мама (усміхається), бо така професія. Моя мама теж була учителькою. Діти схвалюють. Коли допомога стосувалася осіб літнього віку в Підбужі, то діти допомагали мені готувати пакунки, і їм це подобалося. У теперішній ситуації з війною – все трішки по-іншому, бо діти зараз окремо від мене, у родичів. Вони сумують за мною, бо бачимося раз на тиждень. А вчора син витягнув зі своєї скарбнички 500 грн і сказав: «Це на армію, мамо!» А далі продовжив: «Ти знаєш, що купити?» Я відповідаю: «Знаю. Куплю, і зразу ж тобі відзвітую». Син зразу втішився. Він ранимий, то зразу на щоках появилися сльози. Ну, так має бути! Завжди чимось потрібно жертвувати.
- А що на це Ваші подруги?
- Завжди в усьому підтримують.
- Чи був такий момент у житті, коли хотілося сказати собі: «Все, досить»?
- Був момент у житті, що просто хотілося відпочити, виспатися, і не більше. А наступного дня люди знову звертаються по допомогу, і я не маю права відмовити. Тоді я зовсім на себе не зважаю, тільки щоби максимально допомогти.
- Скільки часу приділяєте волонтерській діяльності?
- До війни раз на тиждень я відправляла посилки. У мене є сім’ї, яким вже роками допомагаю. Це переважно сім’ї з хворими дітьми на ДЦП, параліч. Одній сім’ї з Києва допомагаю вже чотири роки. Тепер вже, понад місяць – то цілодобово, від ранку до дев’ятої вечора. Якби не комендантська година, то ще би працювала (усміхнулася).
- І як на це реагує чоловік?
- Він мені зараз так само допомагає. За час війни я жодного разу не готувала на кухні, бо мене просто нема вдень вдома. Де мене пригостять – там і харчуюся. Іноді чоловік каже, щоб залишалася вдома, але дзвінки постійно – приїжджають хлопці, яким негайно потрібно допомогти. То я відповідаю, що все почекає, бо зараз – війна.
- Тож ви завжди йдете назустріч потребуючим, перебуваєте у русі. Що отримуєте від цього?
- Отримую колосальне задоволення від того, що хтось має щось поїсти, попити, одягнути дітей. Я шокована тим, наскільки у людей є проблеми з одягом і харчуванням для дітей. Мені, наприклад, пише підліток віком 14 років з сім’ї, в якій п’ятеро дітей і просить: «Якщо можна, привезіть бульби», бо їхня мама – лежача (хвора). Словом, отримую задоволення від того, що змогла дати все найнеобхідніше, що потрібно людям. Я спочатку не намагалася підтримувати переселенців, але вони самі звертаються до мене, і я вже не можу відмовити. Таким і є завдання волонтерів – максимально допомогти всім, хто опинився у скруті, як і нашим захисникам. Бо якщо вони там не вистоять, то нам тут вже нічого не буде потрібно.
- Випадок у Вашій волонтерській діяльності, який найбільше запам’ятався?
- Це було у Підбужі. Підійшла старенька жіночка, почала обіймати, цілувати руки, і я розгубилася. Вона просто подякувала за те, що пам’ятаємо про них, турбуємося, приїжджаємо і допомагаємо.
Скажімо, діти завжди отримують допомогу, коли є така потреба, бо всі відгукуються на їхні потреби, а от особам літнього віку дуже важко. У наших благодійних акціях «Музика рятує» колись був збір для онкохворих чи просто хворих діток, та зовсім інший збір – для людей старшого віку. За них теж болить душа.
- З ким доводиться налагоджувати контакти у своїй волонтерській діяльності?
- Буває по-різному: і в міську раду звертаюся, і в організації, до працівників Нової пошти – всюди знаходжу розуміння. Дуже вдячна всім. Ще не було такого випадку, щоб хтось відмовив.
- Що потрібно для того, щоб стати волонтером?
- Бажання. Якщо людина захоче працювати і допомагати, а ще відчуває підтримку, то у неї не буде перешкод. При цьому слід не зважати на коментарі, думки людей, які судять чи критикують, що, мовляв, щось не так робиш.
- «Диванні експерти».
- Так. Власне, повертаючись до попереднього запитання, слід не зважати, якщо хтось собі у чомусь шукає якийсь підтекст. Звичайно, що це болить. Найдорожче, чим жертвую – це цінним часом зі своїми дітьми. З ними практично щодня – у «телефонному» режимі.
Анна Баневська:
- Чи надихнув Вас досвід мати Терези у волонтерстві?
- Так, справді. Я із захопленням читаю про неї, маю дуже багато книжок. А також читаю книги про інших жінок, які допомагали потребуючим.
- Чи створили Ви благодійний фонд?
- Не задумувалася над тим і не бачу для себе такої потреби. Вважаю, що на цьому етапі я більше зроблю, ніж витрачатиму дорогоцінний час на масу документів.
Сергій Матійко:
- З яким волонтерськими організаціями співпрацюєте та чи допомагають вони Вам?
- Багато років мені допомагають Леся Пашко, Марія Головкевич та її дочки. Також співпрацюю з дрогобицькими Фондом для онкохворих «Людина починається з добра» та «Цех доброти».
Юрій Федчак:
- Ваше життєве кредо?
- Я вже декілька років вчу своїх учнів: «Робити добро легко». Нашим людям притаманна боязкість робити добро, але вони соромляться цього. Вони вважають, наприклад, що якась незначна сума пожертви 20-50 грн на рахунок онкохворих чи для армії є надто малою. Але якщо підрахувати, то 100-200 пожертв по 50 грн – і чимала назбирається сума. І так в усьому. Необов’язково для благородної мети володіти величезними коштами. Адже дуже багато людей, які не мають великих статків, але кожен може робити добро легко, жертвуючи частиночку власних коштів. Сьогодні будь-яка допомога є надзвичайно важливою. Кожна людина може допомогти, і ця допомога може бути різною. А хто не має коштів, та молиться за всіх – так само допомагає, бо молитва є теж найсильнішою зброєю.
Сьогодні ми всі чекаємо передусім миру. З хлопцями, яким зараз надаю допомогу (форма, наколінники, бронежилети та ін.), завжди жартую: «Ви маєте мені це повернути особисто». Тобто молимося і чекаємо, щоб всі матері дочекалися синів і дочок, діточки – братів і батьків, щоб всі повернулися з перемогою якнайшвидше. Мирного неба всім!
Гомін Галичини спільно з Дрогобицьким інтернет-телебаченням,
квітень 2022
світлив: Юрій Федчак
