Десь я це вже чув

Розповіді про те, що Володимир Зеленський – посередній комік, що в нього немає підтримки всередині країни, що час вибігає, що Україна ще існує лише лише через американську допомогу, а головне – що не треба було Україні починати війну ("Росія воєн не починає"), що треба було домовлятися на самому початку, а не воювати, і що Україна "сама віновата" – все це я чув задовго до того, як ці тези озвучив Дональд Трамп.

Нам це говорили російські допитувачі та охоронці-колабораціоністи, коли я перебував у російському полоні, зокрема – у Луганському СІЗО. Особливо повний набір видавали співробітники чи то ФСБ, чи то військової контррозвідки (ніхто ж на допитах, звісно, не представлялися).

Вони нічого не говорили про нелегітимність Зеленського і відсутність виборів – ще не говорили, бо було спекотне літо 2022-го, і для цих тез було зарано: їх російський телевізор почне поширювати лише роки через півтора. І ці російські окупанти та їхні поплічники-колаборанти (на тамтешньому сленґу просто "слідаки" і "мусора") озвучували ще одну тезу, відсутню у трамповому вербальному потокові: що Україна є не більше, ніж маріонеткою США, що Київ робить усе, чого хоче Вашинґтон, бо повністю від нього залежить. Не дивно, що Трамп не озвучив цієї тези: бо останній розвиток подій, зокрема – довкола угоди про видобуток рідкісних копалин, показав навіть тим, хто притримувалися цієї тези, що це далеко не так.

Думаю, саме те, що ця теза окупантів не знайшла підтвердження, і викликало таке роздратування новообраного президента США. Вочевидь не вірячи у волю, ініціативу, можливість самостійних дій, agency українців та українок (як, втім, і будь-якого іншого народу), він несподівано зіткнувся із тим, що ці, як ввижалося декому, покірні українські підлеглі у далеких диких землях – не покірні, і не підлеглі, і чомусь не хочуть приймати правила гри, вигадані вже безпосередньо на ігровому майданчику і нав’язувані шантажем – через те, що вони є очевидно, кричуще несправедливими. 

Це єднає Трампа з Путіним: той теж не вірить в аґентність народів та колективів, розглядаючи їх лише як інертні маси, якими треба маніпулювати та які треба контролювати – бо ж ними рухають примітивні інстинкти, і завжди є ризик, що хтось перехопить ініціативу та зманіпулює ними краще.

Власне, і Україна для Путіна – інструмент, який мала би тримати у лапі двоголова російська гербова пташка, а натомість його захапав Захід; і одна з цілей теперішньої війни – відібрати його назад. Те, що в "інструмента" раптом виявилася власна воля, власні бажання і прагнення, і навіть здатність до опору, надзвичайно бісить Кремль, бо це не вписується у картину світу "русского міра". І охоронців, і особливо росіян дивував і, часом, бісив той факт, що в Україні був Майдан – і більшість українських полонених не збиралися визнавати його помилкою чи провалом, а обстоювали як акт вільного вибору, волевиявлення і захисту гідності.

В дні 11-тих роковин вбивства більшості героїв Небесної Сотні ці двоє автократів, з їхнім презирством до волі та прагнень народів та особистостей (якщо ці особистості – не вони самі), відкрито показали світові, як багато в них спільного. Президент США, найвища посадова особа у державі–вчорашній найбільшій союзниці України в її оборонно-визвольній війні з російськими загарбниками: публічно звинуватив в агресії тих, на кого напали; засудив тих, хто захищаються від насильства росіян, за спроби захиститися; та віддав усю ініціативу в мирних переговорах своєму візаві зі схожою картиною світу, воєнному злочинцю і очільнику Російської імперії.

Для людини з моїм досвідом колишнього військовополоненого, зробив він це у стилістиці посередньо натренованого слідчого російських силових структур, як-от ФСБ, СК РФ чи ФСИН России. Ніколи ще, напевно, текст російських силовиків не звучав з такої високої трибуни і не розносився усім світом.

Якщо ж вам пощастило (ще) не побувати у російській неволі, але не пощастило з інформаційною гіґієною, і ви знайомі з російським телевізором – у вас, напевно, з’явиться інша аналогія. Озвучений Трампом текст буквально транслює наративи російської пропаганди: з рота очільника Білого Дому Дональда Трампа говорить російська пропагандистка Ольга Скабєєва, або ж хтось з її колег. Щоправда, аудиторією цього спецвипуску "60 минут" (пропагандистське телешоу за участі Скабєєвой) став весь світ. Не думаю, що у Кремля, який щедро оплачує роботу своїх пропагандистів із забезпечення і розширення геноцидної війни Росії проти українського народу, вистачить бюджету на гонорар своєму новому американському рупорові. Вірити, що Трамп, який найдовше і найзацікавленіше розводиться саме про гроші, вирішив поволонтерити на Симоньян, якось не випадає. Вочевидь, про його інтерес ми дізнаємося пізніше.

Не знаю, як це виглядає для американських виборців – але не лише їм, а і нам усім доведеться звикати до думки, що на чолі найбільшої потуги світу ними поставлено людину, яка розмовляє чи то як російський силовик, чи як російський пропагандист. Між словами й справами є дистанція, але вона дедалі більше скорочується. Якщо очільник Білого Дому почне не лише говорити, а й діяти відповідним чином – ми виявимо, що на протилежному боці барикад на світоглядній вулиці Грушевського, крім російського Молоха, з’явився ще й американський Ваал. Хочеться сподіватися, що цього не станеться, хоча процес уже почато: з подачі Трампа, світові медії вже обговорюють те, хто ж насправді почав війну Росії проти України, чи могла Україна укласти мир на самому початку війни, і чи є диктатором демократично обраний президент України. Дияволова робота (бо ми ж пам’ятаємо, хто є батьком брехні, тим більше – такої кричущої й масштабної) іде повним ходом.

Нам залишається, як і 11 років тому, не забувати, хто ми, за що ми ведемо цю боротьбу, вірити у свої цінності, смисли й у тих, хто дає сили продовжувати цю боротьбу (людей і/чи Бога, в кого хто актуальні), сподіватися на них, і любити їх і одне одного, захищаючи цю любов і те, що важливо. Кращого варіанту в нас все одно немає, і бути не може.

Максим Буткевич

Джерело