Гомін Галичини

останні новини


ДЕРЖАВА

Президент
Верховна Рада
Кабінет міністрів



ДОРОГА ДО БОГА І СМЕРТЬ ВІД КОХАННЯ

2017-05-18 13:05:47


ДОРОГА ДО БОГА І СМЕРТЬ ВІД КОХАННЯ

ДОРОГА ДО БОГА І СМЕРТЬ ВІД КОХАННЯ

Михайло Коцюбинський. Лялечка.

Цензура добряче пройшлася по цьому твору письменника. Ось що він сказав 9 січня 1905 року, виступаючи на зборах у чернігівській міській бібліотеці: “У повісті фігурував священик, у якого були сірі очі. Цензору це не сподобалось, і він скрізь повикреслював “сірі очі”. Але він не тільки виколов герою повісті очі, він ще постаравсяпорвати ледве чи не всі психологічні вузли повісті і таким чином спотворив твір письменника. Навіть така невинна фраза, як “дерев’яна біла церква серед зелені робить приємне враження”, чомусь не сподобалась цензору і була викреслена”.
У “Лялечці” не лише священик, але й Бог в уяві сільської вчительки мав сірі очі. Можливо, саме це й спонукало цензора “виколоти герою очі”? 
“Тиха, лагідна постать Христа спускалась до неї. Сірі очі його променіли тихим полум’ям і пестили ласкою. Він брав її на руки, таку бідну, таку маленьку, як пір’їнку, підіймав її – вона чула, що одривається од землі, – і клав собі на груди.
Невимовна розкіш сповняла її тіло од того дотику, в солодкій млості вона тратила тяму, а спопеліле серце знов наливалося гарячою кров’ю, палало небесною радістю… Невпинні сльози змивали її обличчя”.
Раїса приїхала вчителювати до сільської школи. Жінці тридцять один рік. На початках у неї не склались відносини з місцевим священиком отцем Василем. Він овдовів, виховує донечку. Її обурює його ставлення до неї. Він хоче, аби вона жила тим життям, що й усі в селі. За її мірками, це значить підкоритися попові, який фактично через відсутність пана керує селянами. Це викликає у вчительки спротив. Через це вона навіть до церкви не ходить.
Але отець Василь виявився наполегливим. “Він прийшов познайомитися. Він знав, що вона приїхала, і в неділю виглядав її в церкві, але вона не одвідала дому Божого… Вона тут людина нова, нікого не знає… і коли трапиться потреба, він просить звернутися до нього – свого найближчого сусіда. Бо хоч вона земська вчителька, та він думає, що церква і школа мусять йти поруч”. 
Раїса картає себе, що не запросила священика до себе. Її кімната знаходиться в приміщенні школи. Але потім вирішує, що це на краще, бо їй не треба ніяких відносин зі священиком. Коли вчителька захворіла, отець Василь прислав їй ліки, всіляко показував, що турбується про неї.
Крига у їхніх стосунках скресла після нічної грози з блискавкою, коли священик знайшов вчительку ледь живою від страху. “І коли він прощався, од його пухкої руки, од білого підрясника, що загортав сливе жіночий торс, од блідуватого обличчя, сірих очей і навіть лисини віяло таким спокоєм, що Раїса не могла пустити його так швидко од себе. Як-не-як – вона була йому вдячна”.
Вчителька запросила отця Василя на чай. 
“О.Василь, заклавши ногу на ногу і пускаючи струмок диму од папіроси, дивувався сій раптовій зміні в настрої учительки, хоч ся зміна була йому приємна. Йому приємно була й та чистота, якою блищали золото самовара, молочний абажур лампи, соснові стіни, сукня хазяйки і зоряне небо.
Раїса ще не зовсім одійшла після бурі; се було помітно з легкого тремтіння руки, коли вона ставила перед гостем склянку, з її нервових, занадто жвавих рухів, блиску очей і піднесеного настрою. Їй зразу стало так легко говорити з о. Василем, наче він був її давнім і хорошим знайомим”.
З’ясувалося, що вона знала його покійну дружину, яка померла вісім років тому.
“ – Єдина потіха лишилася у мене в житті – се моя дівчинка, Тася… Вона завтра або позавтра приїде…
І коли о. Василь говорив про дочку, обличчя у нього ставало добрим і сірі очі променіли.
Він був радий, що має з ким поговорити про свою улюбленицю, а Раїса цікавилася дівчинкою”.
Тася, лиш приїхала, відразу прибігла до школи знайомитися з вчителькою. Вела себе безпосередньо, як дитина, засипала Раїсу запитаннями. І коли дівчинка запросила вчительку додому, та вже не могла відмовити. Там познайомилася з матір’ю священика, яка по-доброму завжди бурчала. 
“О. Василь хваливсь своїм хазяйством. Він показав власноручно посаджені яблуні, дав їм добру рекомендацію, познайомив її з запахом стайні, з болотом корівника і скликав для неї усе кудкудакаюче, гегаюче і крякаюче пернате царство. Зо всіх звірків, які оточали Раїсу на великому дворі попівської господи, найбільше жвавим і цікавим була Тася, оцупкувата фігурка якої шмигала поміж телятами або вривалась серед несказанного ґвалту в гусяче стадо.
Пили чай на веранді при тихому заході сонця. Велика й благодушна фігура о. Василя, безперестанне бурчання старої матушки, що нагадувало дзюрчання води з-під ринви, жвавість молодої кізочки у Тасі, ся проста розмова й обстанова навівали на душу спокій. В одчинені у хату двері дивились із портретів архіреї над старинними червоними меблями і збільшували невеличке товариство, в якому Раїса не почувала себе одинокою”.
Відтак Раїса стала своєю у хаті священика, ввійшла до його родини. Вона варила їсти, бавилась з Тасею, потрохи відучувала отця Василя від пиятики, якою він захоплювався. Своєю чергою, священик брав своєрідну участь у житті школи:
“Скоро знайшов о. Василь роботу в школі. Батьки приводили дітей записуватись до школи, і Раїса таким способом знайомилася з селянами.
Тут о. Василь був дуже корисним: він знав кожного селянина, його життя, характер і думки, знав його жінку й діти, його скарб тлінний і нетлінний. Пишно розсівшись у класі, о. Василь порядкував:
– Сього можна прийняти… мати його богомільна жінка, ніколи не пропустить служби Божої…
– А! Й ти, Іване, привів до школи хлопця? Хочеш, щоб і син був такий великорозумник, як батько?.. Ні, сього не записуйте, я його знаю...
… Се сердило Раїсу, та при людях вона уважала незручним нагадувати попові свої права. Коли ж Раїса довідалась, що селяни почали перше, ніж до неї, ходити до попа з проханням за своїх дітей, вона обурилась і виявила йому своє незадоволення. Отець Василь, однак, потрапив заспокоїти Раїсу; все вийшло так, що вона ще мусила дякувати йому. Та й як було не дякувати або не слухати його! О. Василь все знав і все міг. Треба було полагодити дах у школі, бо протікало, – о. Василь зараз знаходив майстрів. Потребувала учителька дров на зиму – о. Василь доглядав, щоб привезено сухих. Здумала Раїса їхати в управу або в містечко – о. Василь ставав у пригоді кіньми і т.д. і т.д.”.
Між ними зав’язалося щось схоже на дружбу, а з боку Раїси народжувалося кохання.
“Опріч того, він їй подобався. На її погляд, він був гарний; од його високого чола била чесність і шляхетність, сірі очі променіли щирістю, освічували тихим світлом ціле обличчя. І він був нещасний, лишившись так рано удівцем. Раїса чула часом у серці певну ніжність, якесь матерне почуття до сього знівеченого життя, їй легше було вибачити о. Василеві, ніж кому іншому”.
Раїса стала виправляти тексти отця Василя для недільних проповідей у церкві. Він сварився з нею, але потім змушений був погодитись, що з її правками виходить краще. 
Раїса прив’язалась до священика. Особливо нудилась, коли він кудись від’їжджав. Тоді вона довгими вечорами розмовляла з його матір’ю. Жінки говорили про “високі душевні прикмети о. Василя й про те, яке то нещастя лишитись удівцем у молодому віці”.
“В дивному настрої верталась вона од матушки і довго не могла заснути. Лежачи на свому вузькому келейному ліжку в слабо освітленій свічкою кімнатці, вона чула в грудях приплив теплої хвилі. Мимохіть згадувався їй той радісний трепет, з яким приступала вона, дівчинкою, до причастя, або тепла, солодка, до млості приємна молитва віруючого серця! Давно се було…
Вона хотіла б знов пережити ті хвилі, упитися ними. Та чи можливо ж се?
Вона лежала і сподівалася, що воно прийде знов, те чисте, зазнане в дитинстві почуття, і, як весняний дощ, оживить засохле серце. Вона сподівалася і разом з тим боялася сподіватися.
І воно приходило.
З високості, де вився морок і куди Раїса зводила очі, спливала на одиноке серце Божа ласка, і воно розцвіталося, як квітка папороті, пишним, хоч недовговічним цвітом…”.
Якщо спочатку кохання до отця Василя було стриманим, приносило їй блаженство, то потім Раїса відчувала, що це все лиш нездійсненні ілюзії.
“Вона нікого не хотіла тоді бачити, не ходила обідати, жовкла і худла за один день і сухими гарячими очима різала, як ножем.
Стурбований, що вона не з’являється на обід, о. Василь заходив у школу, і хоч Раїса кричала йому з спальні, що не хоче його бачити, що в неї голова болить, сідав у світличці і доти потішав її, доти розважав, поки вона не заспокоювалась”.
Кохання до отця Василя саме по собі не приносило задоволення вчительці. Вона хотіла жити життям священика, відчувати те, що відчуває щодня він.
“Однак, поминаючи моменти невдоволення, Раїса мала свої приємності. Раніш вона ніколи б не могла повірити, що така проста, звичайна річ, як піст, якій вона не надавала досі жадного значення, може бути джерелом втіхи. Столуючись у матушки, Раїса почала постити. Вона худла і блідла, чуючись трохи ослабленою від посту при великій праці у школі, але та стриманість, та дисципліна, якими вона підіймала дух в утлому тілі, давали насолоду.
Другою втіхою її стала рання служба. Вона схоплювалася з ліжка в темній, вистудженій за ніч хаті, боячись заспати утреню, й кидала оком на годинник. Було ще рано. У вікно дивилась зимова ніч, зорі тремтіли в морозному повітрі, досвітчане світло в далеких хатах блимало, як вовчі очі. Вона блукала по темних, ледве освічених свічкою хатах, кулилась і тремтіла од дотику холодного повітря, а кроки її гучно лунали в околишній порожняві. В чорній одежі (іншу вона перестала носити), з накинутою на голову темною хустинкою, вона, немов послушниця, бігла до церкви з першим дзвоном. Там, при двох-трьох жовтих плямах світла, сторож замітав поміст, і пил од ніг людських сідав на грубо помальованих богах, на убогій позолоті. Вгорі висіла темрява і гучала жалібним акордом розбитих дзвонів.
О. Василь, розгладжуючи ще мокрі од вмивання коси, великими кроками проходив через церкву до вівтаря і нашвидку стискав руку Раїсі. Архангел Гавриїл усувавсь йому з дороги, і о. Василь зникав у вівтарі.
Поволі по церкві то тут, то там займались вогники, мов сходили зорі, на образах виступали сухі і чорні обличчя, од входу чулося чалапання ніг, а по церкві розходилась струмками сива пара з ротів і носів перемерзлого люду.
Вся ся обстанова викликала у Раїси молитовний настрій. Вона ставала за криласом із правого боку перед дерев’яним богомазом середніх віків. За нею сякався на цілу церкву старий дяк і помекував, пробуючи голос.
Служба починалася. Раїса перебирала в голові молитви; деякі з них здавались їй поетичними. Стоячи на колінах, вона виливала їх з повного серця і все дивилась на о. Василя, наче чекала, що він забере ті молитви і однесе до Бога.
Шепчучи слова покори й благання, вона помічала у нього тремтіння червоних уст під темним вусом, ловила полиск сірих очей і була певна, що од високого, аж до лисини, чола б’є тихе світло.
А коли о. Василь у хмарах синього диму здіймав свої пухкі руки до першого проміння ранішнього сонця і волав до Бога м’яким, трохи гугнявим баритоном, душа Раїсина здіймалась на тих згуках у височінь і розпускалась там разом із димом ладану в золоті недільного сонця”.
Призвичаївшись до церковного життя, вчителька відчула себе іншою людиною.
“Праця в школі втомлювала Раїсу, та не вдовольняла. Її більше цікавила зміна в поглядах, нові почуття, напрямок думок – все се було таке нове, несподіване. Не можна сказати, щоб ся зміна дивувала її – навпаки, вона не могла зрозуміти, як вона могла жити так довго іншим життям, не пила живущої води з криниці, яку носила у власному серці. Вона просто сама себе обкрадала.
Тепер, дякуючи небесній ласці й помочі о. Василя, перед нею простяглися нові стежки, знайшлась нова пожива для серця. Раїса мала таке почуття, наче під твердою шкаралущею лялечки у неї виростають барвні крила і набирають сили до льоту.
З покорою вона називала себе ученицею о. Василя. Вона мала потребу раз у раз чути й бачити свого вчителя. Весь вільний час свій Раїса пересиджувала в попівській господі. Вона навіть рахувала день свій з тої хвилі, коли могла врешті бути з о. Василем. Решту ж вона охоче викреслювала зі свого життя”.
Одного разу отець Василь занедужав. У сні Раїса почула його голос: “Вмираю”. Вона побігла до нього. Але в хаті не світилося, все було спокійно, а на ранок священик одужав. 
Кохання Раїси стало надокучати отцеві Василю. Вона опікувалась ним, як маленькою дитиною. Священик дратувався, у спілкуванні з учителькою перейшов на грубий тон.
“… Раїса бачила, що він ухиляється од давніх бесід та суперечок, які так подобались Раїсі….
… Інколи ж його просто ґедзь нападав – і тоді він ставав нестерпучим: пускав Раїсі шпильки, глузував із її екзальтації, осміював навіть її поверховність, сперечався проти того, що сам раніш обстоював. Стара матушка мусила брати під оборону збентежену й засмучену Раїсу, сварилась на сина і стукала ціпком, щоб перервати неприємну розмову”.
Дійшло до того, що отець Василь знову почав пити, причому робив це на очах у вчительки. Цього вона вже витримати не могла і пішла до себе. 
“Як довго лежала отак Раїса, вона не знала. Вона пам’ятає тільки, що раптом почула на свому серці чиюсь теплу, м’яку руку. Вона розплющила очі. Над нею, схилившись, стояв Христос, а на чорному ліфі, там, де було у неї серце, лежала його біла і м’яка рука. Раїсі стало соромно і страшно. Вона скрикнула і зірвалась з місця. Привид щез. Тремтячою рукою засвітила вона свічку і обтерла піт з чола. Вона не могла з певністю сказати, чи то був сон, чи привид, вона тільки й досі чула на серці дотик теплої чужої руки.
З того часу Раїса скорилась. Вона з покорою приймала грубість о. Василя, його усмішки, нехтування, а о. Василь немов упивався силою влади над старою панною і все частіше виявляв їй погорду. Єдиною обороною в Раїси стала покора. Чим більше о. Василь одпихав її від себе, тим з більшою саможертвою вона присвячувала йому свій час, свої сили. Вона залюбки оддала б йому останню краплю крові свого серця. Коли б він одтрутив її, як ледачу собаку ногою, вона б з любов’ю й покорою припала б устами до тої ноги. Покора дивилась з її великих очей, світилась у жовтому, висохлому тілі.
Вона черпала сили у тій покорі, знаходила в ній терпку насолоду, високу поезію. Грубі вибрики о. Василя Раїса приймала за об’яв енергії та непохитної волі, а його неуважне, нерівне і часом згірдне поводження з нею поясняла собі тим, що о. Василь живе вищими інтересами і йому трудно звертати увагу на дрібниці.
І вона залюбки приносила в дар незвичайній людині своє серце і свою покору, як її навчив Той, що лишив на її серці теплий слід руки. То був Христос, напевне, Христос. І вона чула, що любить Його. Вона Йому молилась. В тиші й самотині вела з ним солодкі бесіди. І Він розумів її.
Тим часом Раїса танула.
Разом з весняними водами спливало й її здоров’я.
– Ви б порадились лікаря, полічили б ся, – говорив о. Василь, зупиняючи погляд на її восковому лиці.
Вона нічого не одповідала і тільки дивилась на нього прозорими, смутними очима”.
У кімнатці вчительки був портрет отця Василя, проте всі її думки линули до Христа.
“Раїсі мало було церковної відправи; вона ставала ще на коліна перед своїм вівтарем і з очима, втупленими в портрет о. Василя, думала про Христа і посилала Йому молитви свого серця. Йому, одному Йому одкривала вона серце. Вона скаржилась Йому на своє життя, безбарвне, бліде, невдовольняюче. Навкруги її пустка, німа, без радощів, холодна. Вона не хоче такого життя, воно не потрібне їй… Нащо ж ти, Боже, вклав у нього вогонь, коли той вогонь лиш у попіл обертає її серце!.. Ти сам бачиш, як вона страждає, візьми її до себе, дай їй щастя, якого вона не зазнала на землі, якого прагне, мов пити в гарячці. До ніг Твоїх, пробитих на хресті, вона складає своє одиноке серце і всю силу Його кохання. Ти добрий, Ти гарний, вона буде Тобі вірно служити, буде твоєю покірною невільницею. Потіш її. Освіжи її смажні уста. Положи на її серце свою руку, утиш бунтівливий трепет його, як Ти се зробив раз… Боже!.. Ісусе!..”.
До Раїси приїхала близька приятелька і шкільна подруга. Вчителька із захопленням розповідає їй про отця Василя. 
“– Ти не розумієш, – почала вона знов, звертаючи мокре лице до приятельки, але та перепинила:
– Ні, я дуже добре розумію: ти його кохаєш.
– Що ти сказала?
– Я кажу, що ти його… – і не скінчила.
Раїса раптом одхитнулась од приятельки і тихо скрикнула, як ранений птах.
Перед нею мигнула блискавка, а під ногами запалась земля. Глибока, морочлива, чорна безодня. Раїса потиху спускалась туди, і з очей її поволі щезала рожева од заходу, закутана в зелень кленів церква”.
Кохання до священика виявилось не взаємним. Зате вчителька знайшла дорогу до Бога.

Анатолій ВЛАСЮК
20 квітня 2017 року

джерело: фб






Що ще читають на цю тему




Коментарів нема
Додати коментар


Коментар

товари для художників

Якщо ти живеш у цій країні і не володієш її мовою, то ти або гість, або загарбник, або несповна розуму. Омар Хайям.

Вчора пилососив у навушниках.

- Ну і як?

- Пилосос забув увімкнути.





Старлан


Сорочинський ярмарок
Дрогобицький театр





©
Гомін Галичини 2014-2016

Редакція сайту не несе відповідальності за достовірність і зміст інформаційних повідомлень