Гомін Галичини

останні новини


ДЕРЖАВА

Президент
Верховна Рада
Кабінет міністрів



Мініатюри від Лесі Ясюри

2017-11-08 20:52:49


Мініатюри від Лесі Ясюри

 

                                                      Місто

  У його артеріях  - хлорована вода, у його легенях – пласти  пороху, його справжній образ –  як проклятий  раб - одвічно скніє під шарами асфальту.

  Невгамовне галасливе шумовиння суєти червами точить кожну клітину життя і глухотою залягає у стінах мурів. Тут важко заблукати, бо услід за кожним ходить тінь. Загримована під елегантну літню пані, у місті самотність  збирає найбільші компанії.  

Людина у пошуках ідилії  йде на прощу до храму, чи не єдиної величної оздоби міста. Золоті маківки, як розсипані перли на долоні Всесвіту, святочно тягнуться до неба.

  Митець на парковій лаві вивів кілька  пастельних штрихів. Без простору щулиться кульгаве почуття, безколірно відбиваючи свою кардіограму … Художник згорнув палітру і пішов за мури. Там на долинках сонно вилежується туман. І він втік з міста, боячись пом’яти на твердому полотнищі бруківки своє сіре кімоно. Митець зворушено споглядає чорно-зелену лісову облямівку, яка помережила горішній край поля. Муза безпечно знімає протигаз…

               

                                 Сонце і жаба

Як квіт запізнілої хризантеми, у золотій мішурі під полудень розпустився осінній день. Двоє подорожніх ішли, обережно переступаючи блискучі калюжі,  яких вчора без ліку наплакав дощ. Ці подорожні різнилися між собою лише тим, що один з них зупинявся мало не перед кожною калюжею, щось там розглядав, усміхався і брів далі, не відводячи пильного погляду від дощових озерець. Інший квапно простував так, наче калюжі йому не були перешкодами. В одній з них посеред дороги нерухомо бовваніла  жаба, яка, либонь, мала надію востаннє перед зимою погріти свою холодну кров, тому по самі випуклі очиська занурилася у глибоку баюру. Квапливий чоловік, думаючи налякати зелене страховисько, шубовснув черевиком у воду. Каламутні бризки пирснули на узбіччя дороги, жаба підскоком  безслідно розчинилася в очах подорожніх. Чоловік, що глипав по калюжах розпачливо скривився:

-          Ти розбив найбільше сонце, яке я сьогодні міг побачити.

Такі ми люди, наче й одинакові, насправді контрастно різні: одні шукають у калюжах жаб, інші сонця…

 

                                              Дід

Хоч на порозі уже вісімдесят, та його трішечки зморшкуватий погляд ще віддає молодецтвом. Мій дід ще бігає, як бравий козак. Посивів, жартує дід, від того, що на довгий вік голову у настоянках срібла мочив.  А тримає його на світі білому молитва і праця. Нема такого, щоб не переробили його шершаві, як кора сторічного дуба, руки. Не годиться людині, просторікує дід, на порозі сидіти і виглядати звідки смерть приб’ється.

Підупав трохи дід років з десять тому, як розпався колгосп, і землі навколо села почали терням поростати. Стане дід на порозі задеревеніє і чогось там далеко очима шукає. Стоїть, а серце окропом обшпарюється від того, що на полі вже не зеленіє ярина, а буяють чагарники. Щось бурмоче дід під своїм орлиним носом, а далі, як на сповіді, бідкається: «Господи з високого неба, прости і осіни нас грішних, що допустили так дар твій занепастити. І ти, земелько свята, не гнівися. За те, що колись ти віддано кожну сім’ю годувала, нині тобі така віддяка». Журиться дід, як зазирнути в його очі, то, здається, вже й вони тим терням з поля проросли.

            Поки наші державні верховоди мудрують як продати зайдам українську землю, мій дід переконливо вірить, що колесо-історії не сьогодні-завтра розпочне свій кругообіг назад, і українці знову набудуть своєї природної сутності. Як було споконвіку, працюватимуть на своїй землі-годувальниці. А поки, щоб не хиріти з нудьги, чекаючи того благодатного дня, дід щодня бур’янами топче стежки за село, вирубує чагарники, а з їх волотків майструє мітли. Так він крутить колесо своєї історії…

 

                                                              Дворняга

Рудовухий дворняга кидається урізнобіч і рве свій ланцюг. Чи то життя собаче обридло чи так знічев’я коротає час?..  Сім літ   вже на службі. Коли його підібрали  щеням на закиненій базі, високо, як прапорцем, махав рудим хвостом, сьогодні ж волочить ним, як жмутком перепрілого торішнього сіна. Тоді з його покуйовдженої, мов в овечки, шерсті повибрали реп’яхи, і з маленького злидаря він враз перетворився на принца. Ще кілька днів  наперебій усіх кортіло погладити цуценя, а далі на дивовижу щеняті всі зубожіли  на ласку.  Сьогодні згідний пес і на те, щоб хтось хоч проти шерсті розім’яв кості, бо самота на світі білому з лев'ячим апетитом шматує душу. 

Набридло на відстані залізного ланцюга стрічати сонце. Нікому і поскаржитися, бо хто там поміж людьми зголоситься відстоювати права собачі.  Виливає свій жаль ночами голосним скавулінням, від якого аж місяць дубіє і, повиснувши над псовою будкою, співчутливо слухає його»ау» аж до ранку.

  Собака - друг людини, - так звикло каже господар дворняги, щодень ідучи повз  будку  сторожа свого маєтку.  Лещатами, як маленький горішок, стискають ті слова собаче серце; не відає цуцик за чиєю це правдою силу дружбу міряють ланцюгом. Точно  не за собачою… 

                                         

                                           Дощ

Пополудні за вікном завівся якийсь барабанщик-віртуоз. У сірій, пониклій свиті дощ виводить свою монотонну серенаду. Так і хочеться прогнати набридливого музику-залицяльника. Хоч і вміло б’є у барабан, та його мелодія на тлі осінньої порожнечі проймає гнітючою мінорністю.  

Навприсядки підтанцьовують хмари, закриваючи своїм туманним хороводом вицвіле небо. Музика дощу  припала до душі хіба   чорному крукові, який  в такт їй походжає по ріллі. Дарма що намочив ноги і не має парасольки. Йому працюється веселіше: птах хоче повизбирувати зернини,  вимиті на поверхню.

Гострі дощові цівки військовим одностроєм крокують світом.  Як  мандрівні барди наспівують мелодію свого вірного соратника-музиканта. Той так вподобав барабанити у вікна, що забув про все на світі…

                                          Храм

На горбочку аж ген там за високими кронистими дубами, яким вже ніхто віку не полічить, причаїлася церковця. Мелодійно б’ють  дзвони, скликаючи на молитву.  Божественний передзвін  стрепехає навіть глуху совість.

 Перед амвоном  навколішки стоять душі: великі і малі, щирі і фальшиві, важкі і легкі, цілі і надщерблені, яскраві і бліді, скромні і задиркуваті, граціозні і хаотичні, відверті і замасковані, бідні і багаті, веселі і сумні. Тут кожен  на терезах вічності важить свої духовні статки. Сюди не проникає метушня світу, боїться зчахнути перед вічністю. Тому й лютує за порогом храму,  розставляючи грішні тенета  для тих, хто сьогодні прийняв каяття.

 У храмі, де воєдино переплітаються два світи, пліч-о-пліч моляться, і митарі, і фарисеї.  Срібна маківка відлунює багатоголосе «Алілуя», перед яким розступаються небеса і десь там на краю реальності , на початку іншого виміру його підхоплюють ангели і несуть до престолу Творця.

Хтось іде з храму з краплинкою благодаті вимоленої віками святині, хтось заховав у закапелку душі  позолоту образів, інший очистився  від скверни життя страждальним поглядом святих мучеників, а хтось смиренно взяв тернину з вінця розп’ятого Ісуса…

                                                  Синові

Ти не хочеш, щоб тебе уже називали дитиною. Про це заявляєш з такою серйозністю, яку лишень можуть вмістити твої не по літах мудрі очі. До тебе ще у снах приходить казка, але ти не віриш у неї наяву. Ти вже не живеш в очікуванні дива: щоб розвіяти свої останні сумніви, настирливо готуєшся  власноруч впіймати того благодійника, який видається за Святого Миколая. Ти  не бігаєш, шукаючи  пеньки у лісі, аби впіймати за бороду старенького Оха, не розкидаєш повсюдно свої рукавички, в яких мають зимувати звірі. Більше не заглядаєш по підвіконнях чи, бува, десь не стигне Колобок.  

Життя потроху краде твої мрії і підсуває свої стереотипи.

 

                                                Моя донечка

 Хочеться безперестанку дивитися у твої  оченята – неозорі озерця, у які небо скинуло пригорщу своєї сині. Милуюся – не намилуюся твоїм волошковоцвітним  поглядом, що променистою блакиттю полірує мою душу від пороху рутини.

Твої щічки – червоні яблучка, твій носик – маленька бульбочка, твої уста – дві рожеві пелюстки рожі. Твоя усмішка – це Всесвіт радості, твоя сльоза – океан смутку.

Ти щаслива: цей світ ще не впіймав тебе у золоту клітку. Тебе не манить  натовп людської суєти, що кудись гарячкувато поспішає.  Розквітаєш, лиш тобі хтось  усміхнеться. Ти схожа на пуп’янок білої лілеї, який  щодня розпускається під сонячним світлом і ховається, коли настає темрява…

 

                                           Злочини осені

Достигає терен, терпко догорає день… Стоїть в глибокій задумі клен, вітер безжально зриває його останній листок і, як непотрібне шмаття, кидає під ноги перехожому. За небокраєм зникає останній журавлиний клич. Сонце знемагає від переслідування: як голодні вовки безпомічне ягня, його зусібіч заслоняють обвислі чорно-сизі хмари. Бовваніють стовбури дерев, голі віття благально тягнуться до сонця, щоб зігріти кров. Осінь в зажурі прямує кудись, потайки ховаючись від людського ока, килимами зів’ялого листя замітає сліди своїх злочинів.

       

                                                Ніч

Ніч похапцем, як недбайлива мати немовля, закутала землю у чорну пелюшку. В якусь мить за пазуху сховала місяць і зафарбувала життя у чорний колір. Повсюдно мерехтять чорні постаті, чорні очі, чорні душі.

Прожогом туди-сюди , мов розлючений лев, втікаючи від темряви, кидається вітер. Очманілий від люті, так і не здолавши ночі, вітер подався кудись, щоб примоститися у затишному місці і дочекатися до ранку. А ми, маленькі істоти безмежного Всесвіту, хочемо виглядати сильнішими від вітру. Не маємо впевненості, що побачимо світанок, однак продовжуємо потурати власним бажанням, мріям, поривам, ілюзіям. Ми і під покровом ночі не відкриваємо свої мушлі, не звільняємося з полону метушні. Стихія має початок і кінець, людський егоїзм – безмежний…

 

                                                  Листя

Листя вистеляє килими осені, щоб бува ніжки свої манірна пані не покалічила. Безкровні, понівечені, чорнолиці листочки прибив до землі ранішній дощ. У німому смутку кожен з них зводить погляд у вись, щоб, як останній ковток повітря, зловити убогий відблиск позолоти сонця. У монотонному шарудінні  ще десь відлунює клич життя. На видноколі маячить  химерний жовтогарячий зеніт літнього сонця і смарагдове буяння зелені. Кожен  листочок з останніх сил тягнеться туди, і дарма, що у жилках уже задубіла зелена кров. Останню мрію листочків кидає на поталу осінній вихор. Він знічев’я грайливо підхоплює жменю листя, розхристує дбайливо вистелені килими. Награвшись до втоми, вихор задоволено регоче: хтось взявся зносити кучугури листя до багаття. Червоні лапті, як ненажерливі дракони, поглинають листочок за листочком, попеліє застигла кров…

         Може, завтра над цвинтарною німотою згарища пронесеться  вихор, пройме його жаль, підхопить попіл і розсипле на смарагдовому видноколі…

 

Леся ЯСЮРА.

с.Медвежа.

джерело: дрогобичанин






Що ще читають на цю тему




Коментарів нема
Додати коментар


Коментар

товари для художників

Перед тим, як діагностувати в себе депресію і занижену самооцінку потрібно впевнитись чи ви не оточені ідіотами. Зігмунд Фрейд
Жінки непереможні. Сьогодні чув, як маленька дівчинка років 6-7 кричить на хлопчика ображеним голосом, майже плачучи: "Віддай, це не твоя цукерка, я твою вже з'їла!"





Старлан


Сорочинський ярмарок
Дрогобицький театр





©
Гомін Галичини 2014-2017

Редакція сайту не несе відповідальності за достовірність і зміст інформаційних повідомлень