Гомін Галичини

останні новини


ДЕРЖАВА

Президент
Верховна Рада
Кабінет міністрів



ПІЗНАТИ РОСІЮ, ЩОБ ПРОТИСТОЯТИ ЇЙ

2018-05-11 19:28:38


ПІЗНАТИ РОСІЮ, ЩОБ ПРОТИСТОЯТИ ЇЙ

На філологічному факультеті Дрогобицького педуніверситету ім. І.Франка з ініціативи кафедри української літератури і студентського культурологічного клубу відбулася презентація книги знакового автора для України – французького історика, культуролога, філософа і політолога Алена Безансона «Свята Русь» (Київ:Кліо, 2017). Представляв видання відомий в Україні журналіст, політолог і перекладач Тарас Марусик.

 

До слова, п. Марусик є випускником Дрогобицького університету (факультет романо-германської філології) і, безумовно, робить честь своїй alma mater своєю принциповою громадянською позицією (нині п.Тарас є активним учасником змагань на державному рівні за утвердження української мови), своєю журналістською практикою (він є автором понад 2000 виступів на радіо «Свобода» і понад 300 публікацій в провідних українських виданнях), своїми успіхами в розвитку культурної співпраці між Україною і Францією (п. Марусик є головним редактором франкомовного журналу «le francais» і учасником низки перекладацьких проектів).

 

«Свята Русь» – це вже друга книга А. Безансона, перекладена Т. Марусиком. Раніше вийшла у його перекладі книга «Лихо століття: Про комунізм, нацизм і унікальність голокосту» (2007). А ще були перекладені монографія Франсуази Том «Кінець комунізму» (1999) і сорбонська дисертація відомого дрогобичанина Володимира Косика, історика і учасника націоналістичного руху (він закінчив у Дрогобичі гімназію), автора знаменитої монографії «Україна і Німеччина в Другій світовій війні», яка документально «зняла» всі можливі звинувачення українського визвольного руху ОУН-УПА в колабораціонізмі, під назвою «Франція та Україна: Становлення української дипломатії (березень 1917 – лютий 1918)» (2004). На презентації прозвучала пропозиція назвати одну з вулиць Дрогобича іменем В. Косика.

           Ален Безансон  – це один з найглибших знавців Росії і російської культури в Європі. Він належить до тієї частини сучасних політологів, які відверто критикують Росію за імперіалізм, шовінізм і деспотизм внутрішньої політики. Про себе французький вчений каже, що, захопившись в юності комунізмом, він після 1956 р., після викриття культу Й. Сталіна і його злочинів, ціле життя своїми працями спокутує свою інтелектуальну помилку молодості. Він досліджує сучасну Росію на тлі її історії, заглиблюючись в Середньовіччя, у візантійські і монгольські її традиції, у культуру ХІХ ст., яка створила таку магічну привабливість Росії. Про це його головні книги: «Царевич, принесений в жертву»(1967), «Виховання й суспільство в Росії» (1974), «Короткий трактат совєтології для цивільної, військової та релігійної влади» (1976), «Інтелектуальні джерела ленінізму» (1977), «Змішування мов» (1978), «Теперішнє совєтське і минуле російське» (1980), «Анатомія одного привиду: політична економія реального соціалізму» (1981), «Фальсифікація добра: Соловйов і Орвелл» (1985), «Заборонений образ: інтелектуальна історія іконоборства» (1994), «Три спокуси в Церкві» (1996).

«Московія вклала безмежні кошти в те, щоб прикрасити свій зовнішній імідж»

          Тема Росії має в Європі свою внутрішню проблематику сприйняття і трактування. Від часу царювання Петра І (початок 18 ст.) тоді ще Московія вклала безмежні кошти в те, щоб прикрасити свій зовнішній імідж: масово підкуповувалися європейські політики і дипломати, була створена фальшива концепція московської історії, за якою Москва підступно привласнила всю історію Київської Русі, її культуру та пізніші духовно-мистецькі традиції, нівелювавши цілком в очах Європи Україну; була вихована нова російська еліта, яка засвоїла європейські форми культури і яка виставила себе як носія окциденталістських (західних) ідей та вартощів на Сході Європи.

Завдяки цьому Російська імперія протягом століття змогла асимілювати мільйони українців, білорусів, поляків, естонців, латишів, литвинів, фінів, молдаванів, грузинів, вірменів, народів Північного Кавказу й мусульман цього регіону, передусім їхні еліти. Великі військові успіхи Росії (захоплення Причорноморського простору в Україні, Криму, розгром Польщі і приєднання її велетенських східних теренів, завоювання Закавказзя і Північного Кавказу до середини ХІХ ст.), перемоги у кількох європейських війнах – від Північної війни 1700-1721 рр., яка зробила її гегемоном у Балтійському просторі, до війн із Наполеоном 1806-1814 рр., які зробили її гегемоном в усій Європі; пишноти і багатства її нової столиці – Санкт-Петербурга; промислове освоєння безмежних просторів Сибіру і Далекого Сходу з їхніми неймовірними багатствами у вигляді деревини і пушнини, покладів золота, металів, діамантів, потім – нафти та газу; піднесення російської культури, підпертої великими грішми й умами куплених і найнятих науковців з Європи від кінця 18 ст.  – все це засліпило очі багатьом європейцям.

Так почався культ Росії на Заході як могутньої держави, що «дарує стабільність народам і протистоїть мусульманським загрозам з боку Оттоманської імперії і Персії, що «покорила і цивілізувала» Сибір і Далекий Схід; держави, яка виступила проти анархістсько-революційних в Європі і стала опертям для нової реакції старої аристократії (перемога над демократичною Польщею і її цілковита ліквідація у 1795 р., розгром революційної Франції у 1814 р., реакційний Віденський конгрес 1815 р., введення російських військ до збунтованою національно Угорщини і т.ін.). Тому європейські ідейні консерватори від Ж. де Местра до О. де Бальзака з таким пієтетом дивилися на Росію і її наступ на Європу, помилково вважаючи його «спасінням» для неї. Цей культ суттєво підсилив сплеск російської культури від початку ХІХ ст.: А. Пушкін, М. Лєрмонтов, В. Жуковський, М. Гоголь, І. Тургенєв, А.Островський, Ф.Достоєвський, Л.Толстой, К. Брюллов, І. Айвазовський, В. Пєров, І. Рєпін, М. Глінка, П. Чайковський, А. Бородін, М. Мусоргський та багато інших талантів, піднесення російського театру і балету, акдемічної сфери, яка перетворила російську науку на провідну серед європейських, вона почала домінувати в слов'янському світі. У той час Росія стала і політичним лідером слов'янського світу, вдало охопивши своїми впливами процеси національного відродження серед слов'янських народів від Чорногорії до Лужиці в Східній Німеччині. Тоді сотні слов'янських вчених і культурників запрацювали на позитивний імідж Росії.

            Однак внутрішньо, як про це дуже містко пише А. Безансон, Росія залишалася напівазійською деспотією з морально черствою і жорстокою більшістю суспільства, з грабіжницькою внутрішньою політикою влади, з реальним беззаконням і, головне, брехливою державою у своїй офіційній ідеології і пропаганді. Перший розділ книги «Свята Русь» так і називається: «Брехня». Брехня як сутність російського життя, російських історичних міфів, російських газет і журналів, світоуявлень і загальної несправедливості російських соціальних стосунків. Саме ця брехня стала моральною, чи, точніше, аморальною основою після провалу комунізму в Росії для того, аби ніяк не засудити його злочини. На відміну від Німеччини, яка кардинально відкинула, вивчила і засудила злочини нацизму.

 

«Церква і влада в Росії злилися до форми правлячої секти»

 

Найстрашніше, на думку французького філософа, що православна Церква в Росії стала співучасником цієї великої Брехні. Вона ніби сакралізувала її. Церква і влада в Росії злилися до форми правлячої секти, яка освячує все, навіть тяжкі злочини, якщо вони сприяють поширенню православ'я. Тож означення «Свята Русь» є в суті блюзнірством, бо релігійність в Московії-Росії виправдовує весь деспотизм влади і її свавілля, бандитизм. І так є в сьогоднішній Росії В. Путіна.

Лише поодинокі люди в Європі ХІХ століття відважувалися критикувати Росію. До таких належали французи Астольф де Кюстін, який видав викривальну книгу «Росія у 1839 році»,  і знаменитий  історик Жюль Мішле, який опублікував у 1840-х рр. кілька статей з проникливим аналізом російської історії і ментальності, що викликало цілий скандал в європейській пресі, зокрема з ним полемізував обурений А. Герцен, який нібито представляв «совість» демократичної російської інтелігенції на Заході. Однак до їхніх голосів мало дослуховувалися – і культ Росії продовжувався аж до Першої світової війни.

А. Безансон доводить, що саме ідеологія російських консерваторів-слов'янофілів –  І.Кіреєвського, А.Хмякова, К. Аксакова, Ю.Самаріна, Ф.Тютчева, Н.Данілевського, Ф.Достоєвського, К.Лєонтьєва та ін. аж до ідеології «євразійця» Д. Трубецького  – створили головний ідеологічний міф сучасної Росії: нібито Росія є цивілізаційною альтернативою до Заходу, що у неї цілком відмінна мораль і духовні устремління, нібито вона творить свій унікальний культурно-естетичний світ, береже сакральні основи буття супроти західного раціоналізму і матеріалізму; Росія «синтезує» народи (насправді асимілює їх) із «високою метою», задля створення окремого світу «нової правди» (такою «правдою» на деякий час став атеїстичний західний з походження комунізм, який Росія прийняла як «одкровення» і який виявився облудою і катастрофою для мільйонів), – і ці народи повинні об'єднуватися довкола неї як геополітичного центру.

 

«Дух і культура Росії побудовані на звичайних прискорених калькуваннях чужого, і тому приречені бути тільки тінню»

 

Найшляхетніші люди Росії, такі як А. Герцен і Л. Толстой, не втрималися від цієї спокуси – пропагувати гадану російську «велич духу». І цим вони лише підсилювали експансивність російського нищівного наступу на Захід і його культуру. Насправді ж дух і культура Росії є вельми наслідувальними щодо Заходу, є оригінальними, правда, спробами витворити свою самобутність в усьому, побудовані вони на звичайних прискорених калькуваннях чужого, і тому приречені бути тільки тінню, через відсутність реальних традицій.

Усі західні ідеології – лібералізм, консерватизм, соціалізм – росіяни перекручували до невпізнання, до самозаперечення,  і тому в них виходили такі потворні гібриди, як большевизм (саме так треба записувати це слово, бо так воно звучить всіма мовами світу і є інтенаціоналізмом), який химерно поєднав в собі ідейні і моральні ознаки лівого радикалізму і право-консервативного етатизму (Сталін і сталінізм як його згущення).

Сьогоднішня спроба Росії запропонувати якусь альтернативу для світу є блюзнірством і несе лише руїнництво та смерті, як на Донбасі чи в Сирії. Західні політологи і журналісти повинні нарешті почати реалістично дивитися на Росію, не затуманювати собі голови її міфами. Таким є висновок і заклик книги А. Безансона.

В Україні також була своя історія сприйняття Росії. Спочатку, у ХІХ ст., коли традиції старої України були втрачені і була асимільована національна еліта, українська інтелігенція піддалася чарам російського державно-культурного міфу. Апогеєм цього захоплення Росією, її нібито «передовою» і «цивілізаторською» місією була діяльність і творчість М. Драгоманова у 2-й половині ХІХ ст. Він обеззброїв тисячі українських інтелігентів у протистоянні наступові російської державної системи і культури, бо вони боролися не проти всього російського, як треба було, а лише з царською деспотичною системою.

Так національний визвольний рух в Україні набув форм пацифізму і стагнації. Першим, хто взявся кардинально змінити ситуацію, був ідеолог нового українського націоналізму Дмитро Донцов (1883-1973), який ще перед Першою світовою війною видав брошуру «Модерне москвофільство» (Львів, 1913), в якій не просто критикував Росію за царський деспотизм, а заговорив про ментально-цивілізаційну загрозу з боку Росії. Далі він показав розкладову сутність російської культури (стаття «Культура розкладу», журнал «Шляхи», 1917 р., потім ця праця під назвою «Культура примітивізму» вийшла окремою книжкою у Черкасах в 1919 р.).

 

«Альтернативу і визволення для України Донцов бачив у всеохопному відході українців як нації від російських цивілізаційних основ, російської культури і ментальності»

 

Сила аргументацій Д. Донцова полягала в тому, що він вказував на психологічніоснови російської деструктивності і схильності до рабства, які виявилися тут же в большевизмі.  Альтернативу і визволення для України він бачив у всеохопному відході українців як нації від російських цивілізаційних основ, російської культури і ментальності. Це найконцептуальніше Д. Донцов показав у своїй програмній праці «Підстави української політики» (1921), яка сформувала ідеологічні параметри українського вольового націоналізму міжвоєнної доби. У 1920-1930-і рр., працюючи у Львові як редактор впливового журналу «Літературно-науковий вісник», Д. Донцов виховав цілу плеяду інтелектуалів і митців (Є. Маланюк, Ю. Липа, Л. Мосендз, Р. Бжеський (Р. Млиновецький), О. Ольжич,  Д. Віконська, У. Самчук та ін.), які в різних аспектах і різних формах проаналізували Росію і російську культуру, пояснювали її розкладові сутності.

На жаль, ця ідейна традиція через надмірні впливи лібералів в українській культурі як на еміграції, так і в Україні після 1990 року, була перервана. Винятком стали лише праці учня Д. Донцова кубанця Павла Штепи, який написав дві грунтовні студії: «Московство» і «Українець і москвин» – сьогодні перевидані дрогобицьким видавництвом «Відродження». Також із дрогобицької ініціативи Науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова у 2011 р. була перевидана стисла, але концептуальна і містка студія Д. Донцова «Дух Росії», перекладена із німецької мови (1961)

Якби і в Європі, і в Україні традиції поглибленого аналізу і розуміння Росії не були зруйновані, забуті, а деколи навіть висміяні, наприклад, з боку українських лібералів, які видумали навіть зневажливе визначення «донцовщина», то теперішньої трагедії на Донбасі, можливо, й не було б, нація виявилася б готовою до протиборства із захланною Євразією.

 

Олег Баган,  Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова

джерело: Анатолій Власюк






Що ще читають на цю тему




Коментарів нема
Додати коментар


Коментар

товари для художників

Єдиний спосіб зробити ранок приємним – проспати його.
Маленький хлопчик бігає по квартирі. Скидає книжки з полиць, розкидає одяг, перекидає стільці. Прибігає мама: - Ти що робиш? - Бавлюся у гру. - У яку? - ...твою мать, де ключі від машини?!





Старлан


Сорочинський ярмарок
Лісапетний батальйон
Дрогобицький театр





©
Гомін Галичини 2014-2017

Редакція сайту не несе відповідальності за достовірність і зміст інформаційних повідомлень