Гомін Галичини

останні новини


ДЕРЖАВА

Президент
Верховна Рада
Кабінет міністрів



Подорож до Грозьови. Ґрозьово, гора Маґура. 2015 р.(відео)

2015-09-17 21:25:46


Село Грозьово, або Грозова, як записано в багатьох документах, знаходиться в Старо-Самбірському районі Львівської області, у підніжжі гори Маґури-Лімнянської (висота – 1022 м) і відноситься до прикордонної зони України. І якщо відстань між Дрогобичем і цим селом на карті – якихось 70 км, то поїздка дорогами зайняла понад 2,5 години. Оскільки газета «Гомін Галичини» (редакція – у Дрогобичі) розповсюджується на території декількох регіонів Львівщини, зокрема Старо-Самбірського району, ми вирішили розмістити репортаж цієї поїздки. Репортаж доповнений фотографіями та авторським відео, тож хочемо поділитися ними також з читачами сайту «Трускавецький вісник».

Перше, що вразило мандрівника – це два велетенські вітряки на пагорбі, неподалік м. Старий Самбір. Так, це – сучасна вітрова

електростанція, яких є доволі в європейських державах. Вона була введена в експлуатацію у лютому місяці цього року в якості першої

черги вітрової електростанції «Старий Самбір-1». І ця ВЕС – перша в українських Карпатах! Відтак ми можемо побачити дві вітротурбіни

лідера світового ринку vestas (тип v-112-3,3, номінальна потужність – 3,3 МВт). Технологічно це – найсучасніше обладнання. Висота

щогли вітроелектростанції становить 119 м, довжина лопоті – 56 м. Розрахунковий термін служби – 20 років. Характерно, що ця

ВЕС задовольняє майже третину потреб електроенергії Старосамбірського району.

 

 

Спека доймала, тож зупиняємо машину біля продуктового магазину в с. Стрілки. Ввічлива продавщиця запропонувала нам втамувати

спрагу охолодженою мінеральною водою. Мимохіть задумався: ми вже майже в горах, а джерельну воду купуємо. Здивувала ціна на

воду: така ж сама, як і в Дрогобичі. «А де ж націнка за гужнадбавку?», – жартуючи, запитав її.

Наступним нашим здивуванням стали золоті куполи на всіх культових спорудах УГКЦ, які ми бачили впродовж поїздки. І навіть на

маленьких дерев’яних капличках – також куполи з нержавіючої бляхи.

 

 

 

 

Здивував нас і стан доріг – здебільшого претензій до дорожників не виникало, але до того моменту, доки не побачили вирізані на

дорозі ями та забутий обласною владою напівзруйнований міст біля с. Лопушанка. Навіть коли ми об’їжджали аварійний міст, виникло

запитання: хто вкрав гроші на його відбудову, адже ця проблема вже не вирішується впродовж багатьох років.

 

 

 

 

Підвісний залізний міст через річку Дністер буквально кликав нас завітати до золотоверхої церкви в с. Головецько. Характерно, що

багатомісячна посуха в Галичині призвела до обміління річки, тому її повільний плин аж ніяк не нагадував стрімку річку з бурхливими

потоками, як ми зазвичай собі уявляємо гірські річки.

 

 

На відрізку дороги біля села Бабино водій звернув увагу на ширину дорожнього полотна, що буквально тулиться до річки, і зауважив, що

кількаденні безперервні дощі можуть паралізувати автомобільний рух – настільки звужена дорога, що неукріплений берег річки в будь-яку мить

може зсунутись.

 

І ось, нарешті, поворот до села Грозьово. Нашу увагу привернув збудований декілька років тому деревообробний цех. Зрештою, такі цехи нам

неодноразово траплялися раніше на шляху – ліс у Карпатах вирубується неймовірними темпами.

 

А ось і Грозьово. У центрі села – мурована церква УПЦ Московського патріархату. Церква збудована ще в далекому 1785 році, але в її стіни

вдарила блискавка, тому вони з’єднані між собою всередині храму металевою балкою. Тут же, біля церкви – автобусна зупинка. Автобус їздить до

села з Самбора і назад двічі на день, проте з села один рейс виконує не до кінця – лише до райцентру.

 

 

Чисте гірське повітря, джерельна вода, прекрасні гірські краєвиди – чом не нагода заснувати зелений туризм? На жаль, нема кому: молодь

після розвалу СРСР буквально втекла з села. Нема кому працювати, лише старенькі грозівчани та ті, кому нема куди їхати з отчого дому.

Познайомився тут з 45-річним, високим привітним чоловіком. Не пияк, не курить, працює на рідній землі – з того й живе в одній дерев’яній хатині

з матір’ю. Він досі – неодружений. Так сталося, що в юному віці дружини собі не знайшов, а тепер – й поготів, адже хто сьогодні захоче податись

жити в далеке гірське село, де пустує школа, нема ні ринку, ні заводів, ні бізнесу – хіба що жовта малогумусна земля, на якій працювати

дуже важко. Єдина розвага в селі – це супутникове телебачення, а зв’язок – через мережу мобільного оператора Київстар. Дехто ухитрився

навіть провести собі Інтернет. Зі зв’язком сутужніше жителям сусіднього села Виців, біля якого гора є перешкодою для мобільного зв’язку.

Деколи в Грозові буває свято й для молоді. Тоді вона збирається біля клубу на танці. Проте хіба можна цю хижу назвати клубом – збиті

ентузіастами будь-як дощаті стіни на фундаменті колишнього, згорілого у 90-х клубу, не є тим звичним закладом відпочинку, як в інших селах

району. Однак кому сьогодні можна поскаржитись? Хіба що самому собі.

Незважаючи на записи на картографічних матеріалах, у довідках Вікіпедії та деяких документальних джерелах, жителі села називають своє село

Ґрозьово, вимовляючи першу букву як українське «ґ» («g»), натомість у довідкових джерелах пишуть «Грозьово», або «Грозова». Цікаво, що про

поїздку до села в родовому відмінку жителі села часто кажуть: «до Ґрозьови», а не до Ґрозьова, а сільська рада – Грозівська, яка охоплює

територію сіл Ґрозьово і Виців. Село розміщене в підніжжі гори Маґури-Лімнянської, висота якої – 1022 м (за деякими джерелами – 1025 м).

На піку гори розташований меморіал на честь полеглих в часи Другої Світової війни солдатам, а також пам’ятник солдату. Гора фактично

розмежовує Старосамбірський та Турківський райони. З її висоти можна побачити навколишні села і навіть частину прикордонної смуги Польщі.

Село Ґрозьово відзначається своєю гостинністю, однак селяни одразу впізнають чужинця, якщо такий завітає у їхнє село. Джерелами доходів

жителів села після руйнування колгоспної системи надалі залишаються рослинництво і тваринництво, пенсійне забезпечення. Ґрунти в селі

малогумусні, за механічним складом – важкі, жовтого кольору, причиною чого є водна ерозія. Зелений туризм в селі наразі не розвинений,

хоча для його започаткування є всі передумови. Відкриття переходу до Польщі через сусіднє село Мшанець може призвести до величезного

напливу туристів. На Маґурі та нижче села, в напрямку сусіднього села Виців, росте доволі багато цілющих рослин: верес, іван-чай, калган

(перстач прямостоячий), ялівець, чебрець, терен, шипшина тощо, ягідні: ожина і чорниці (або «яфори», в інших гірських районах Львівщини їх

ще називають «афіни»), а також гриби, в основному – рижики (їх у Ґрозьові ще називають «рички»), маслюки і сироїжки, підосичники і

підберезники, опеньки, рідше – білі гриби, дощовики («порхавки»), оскільки село розкинулося у підніжжі північного схилу гори.

На Маґурі також ростуть мохи з цілющими властивостями, зокрема Плау́н булавовидний (lycopodium clavatum l.).

 

 

 

А ось і вечір. Сонце швидко сховалося за Маґурою, і вечірню тишу наповнило дзюрчання цвіркунів. А зорі, здається, так близько, що хочеться

досягти їх рукою. Он, прямо над головою – Чумацький шлях вказує нам сторони світу. А зорі, а зорі у синьому морі…

 

Завтра підемо по ожину. Ягід на Маґурі багато. Вперше цього року хтось в селі почав купувати ожину за ціною 10 грн. за кілограм. Звісно ж,

удвічі дешевше, ніж на ринку у Дрогобичі, але селяни й тому тішаться – біжать зранку на високу гору… А на піку цієї гори – величний меморіал

в честь полеглих у Другу світову війну. На кам’яних плитах – викарбувані їх імена, а поруч – пам’ятник солдату. За часів Союзу на горі щороку

9 травня відбувалися святкування. Тепер – ні. Хтозна, в якому стані цей меморіал сьогодні, чи стоїть ще той пам’ятник? Може, все заросло

деревами і кущами… Мабуть, про них люди забули, а стежки маґурянські вже заросли.

Дорога додому привернула увагу до явища, якого не помітив днем раніше: спалена на полях солома і стерня. Стало боляче: про таку

безгосподарність, нехлюйство ще не чув і не бачив. Випалена земля здалека нагадувала чорну розлиту смолу, начебто хтось умисно

напалмом випалив українську землю. Таке враження, що люди свідомо здійснили злочин проти родючої землі, проти тисячолітніх досягнень

аріїв, проти екології, проти здорового глузду. І така ж сама картина – у Самбірському і Дрогобицькому районах. Так і хочеться вигукнути: люди,

схаменіться!

Чи то господарі на нашій землі перевелися, чи то ворогам вона дісталась?

15 серпня 2015 року

Юрій Федчак, автор відео- та фотоматеріалів


джерело: Трускавецький вісник






Що ще читають на цю тему




Коментарів нема
Додати коментар


Коментар

товари для художників

Судячи з того, хто зараз при владі, скоро в Україні низький інтелект буде вважатись ознакою заможності.

В аптеці мені наостанок сказали - приходьте ще! Начебто елементарна ввічливість, але ніби прокляли ...




JOOBLE



Старлан


Лісапетний батальйон
Дрогобицький театр





©
Гомін Галичини 2014-2017

Редакція сайту не несе відповідальності за достовірність і зміст інформаційних повідомлень