Гомін Галичини

останні новини


ДЕРЖАВА

Президент
Верховна Рада
Кабінет міністрів



Сьогодні, 21 травня, минув рік як відійшла у вічність Валентина Гук

2016-05-21 20:02:03


Сьогодні, 21 травня, минув рік як відійшла у вічність Валентина Гук

Кажуть, що час лікує. Неправда. Просто туга за людиною, якої вже немає поруч, осідає на дні душі. Але від цього не стає менш пекучою. Щоразу, коли я згадую про мою Валентину, очі  наповнюються слізьми. Щоразу намагаюся знайти відповідь на запитання: чому так несправедливо влаштований світ? Безуспішно. Відчуваю, як бракує її, і у круговерті життя, яке біжить шалено, насичене злетами та падіннями, у хвилини, коли важко, я завжди думаю про Валю, немовби заручаюся її підтримкою.

Пам’ятаю день, коли її не стало, до найменших дрібниць. Рік тому 21 травня відзначали День вишиванки та християнське свято – піднесений настрій в одну мить зруйнував телефонний дзвінок… Рядки цієї статті лягли на папір одразу після похорону – публікую їх сьогодні знову, аби усі, хто знав та любив цю жінку, пригадали, якою неймовірною вона була.

 

Валентини Гук більше немає з нами. Вона пішла з життя тихо уві сні, виснажена боротьбою з важкою недугою. Заслужила собі особливу ласку у Всевишнього:  Він покликав її до себе у день великого свята – Христового Вознесіння.

Біль від цієї втрати не можливо втамувати. Була винятковою людиною: красивою жінкою, талановитим журналістом, доброю товаришкою. Зовні спокійна та виважена мала неймовірну внутрішню силу, яка дається лише обраним. Не торгувала своїми принципами та життєвими цінностями, уміла відстояти їх за будь яких обставин. Не мала собі рівних серед колег у майстерності володіння словом, умінні аналізувати факти та фахово подавати їх у публікаціях. Була відважною, називала речі своїми іменами, наживаючи у такий спосіб ворогів, уміла брати відповідальність за свої  слова і вчинки.  У той же час вирізнялася  дивовижною делікатністю, тактовністю, інтелігентністю, вродженим аристократизмом. Переживши чимало випробувань у житті, вражала світлим оптимізмом. Валентина завжди готова була прийти на допомогу, уміла слухати і чути людей, які її оточували.

Редакцію трускавецького радіомовлення очолила наприкінці 2013 року. Так склалися обставини, що у той час оновився практично увесь колектив, тож довелося починати діяльність з чистого аркуша. Це були чудові часи - ми пізнавали один одного, вчилися працювати в команді. Валентина виявилася мудрим керівником: без хворобливих начальницьких амбіцій. Не претендувала на якісь особливі привілеї, працювала з усіє віддачею, зумівши створити доброзичливу атмосферу, згуртувавши колектив у міцний моноліт, здатний протистояти зовнішнім викликам. Завдяки її фаховості радіо перетворилося у впливовий засіб інформації, думка журналістів стала авторитетною, радіо сюжети – резонансними, адже торкалися важливих для трускавецької громади тем. Часто журналістські розслідування викликали невдоволення у  тих, кого виводили на чисту воду, у відповідь сипався шквал обвинувачень, відвертої брехні, негативу. Треба було мати неабияку мужність, аби не відступити, протистояти спробам тиску на радіо. Валентина з притаманним їй спокоєм виголошувала фразу: «На війні як на війні» і  бралася за написання чергової статті.

 З нею було надійно – її неймовірна сила духу давала наснагу. Це справді як на війні, коли ти відчуваєш, що поруч плече бойового товариша, а отже -  ворогам не здолати вас. Пригадую випадок: під час Революції Гідності на своїй сторінці у Фейсбуці я розповіла про те, як в одно ній з оздоровниць Трускавця керівництво змушувало працівників ставити підписи під зверненням до Януковича. Цю інформацію розповсюдили мас-медіа, і керівник санаторію, заручившись підтримкою кількох чоловіків, працівників цього закладу, прийшов у редакцію з’ясовувати стосунки. Валентина до цієї публікації причетною не була, але вона підтримала мене як колегу й дала таку потужну відсіч цьому чоловічому десанту, що, хлопці, засоромлені, змушені були відступити.

Важко сказати, що для Валентини було першочерговим: робота чи родина. Була люблячою матір’ю трьох дорослих синів, хвилювалася за них, переймалася їхніми турботами. Наймолодшого, цьогорічного випускника ліцею, навіть якщо й сварила по телефону за якусь провину, все ж ніжно називала Петриком. Думки про нього найбільше ятрили її серце, коли дізналася, що невиліковна недуга знову почала свій наступ: «Не маю права здаватися, Петрик ще зовсім малий». Вірила в те, що переможе, не плакала, не скаржилася, не просила співчуття.  Й невтомно працювала, проживаючи кожен день, як останній.

Процедури з хіміотерапії Валентині зазвичай призначали у п’ятницю. Саме такий графік погодила з лікарями онкологічної лікарні. Почувалася після них жахливо, суботу-неділю відлежувалася у ліжку, а вже у понеділок була на роботі – як завжди усміхнена, врівноважена, бездоганна. Потерпала від страшного болю у спині, проте від свого улюбленого взуття на височенних підборах не відмовлялася. Прагнула залишатися жінкою, гарною та привабливою, навіть ціною неймовірних зусиль.

На жаль, страшна хвороба не давала шансів на одужання. Боляче було дивитися, як сили покидають її, стає неслухняним тіло, змінюється голос. Так уже несправедливо влаштований світ, що першими відходять найкращі. Про це гарно сказала Ліна Костенко у поезії «Умирають майстри…»:

Дуже дивний пейзаж: косяками ідуть таланти.

Сьоме небо своє пригинає собі суєта.

При майстрах якось легше. Вони – як Атланти,

держать небо на плечах. Тому і є висота.

Валентина й була тим майстром, який тримав небо. Її відхід назавжди залишиться неймовірною втратою, раною, яка не заживатиме. Маємо за обов’язок -  продовжувати справу, у яку вона вклала свою душу й талант. Тримати її висоту…

Ольга КУЦ

джерело: Джерела Трускавця






Що ще читають на цю тему




Коментарів нема
Додати коментар


Коментар


©
Гомін Галичини 2014-2017

Редакція сайту не несе відповідальності за достовірність і зміст інформаційних повідомлень