Гомін Галичини

останні новини


ДЕРЖАВА

Президент
Верховна Рада
Кабінет міністрів



Олена Дудич: Своєю «Едіт Піаф» я хотіла показати справді велику людину

2017-03-22 19:20:39


Олена Дудич: Своєю «Едіт Піаф» я хотіла показати справді велику людину

Олена Дудич: Своєю «Едіт Піаф» я хотіла показати справді велику людину, котра кожному, хто бодай якийсь слід залишив у її житті, говорить: «Дякую, дякую, дякую»…

Цей тиждень був у Дрогобичі позначений подією неординарною, яка для багатьох стала певним відкриттям: Олена Дудич на кону нашого театру розповіла про непросту й трагічну долю леґенди світового засягу, видатну співачку та актрису Едіт Піаф.
Моновистава ця – згусток емоцій, переживань, глядач немов би потрапив у добу, коли жила, страждала, кохала й співала велика й неповторна парижанка.
Прем’єра відбулася на малій сцені, відтак цими днями «Едіт Піаф» йде на великому коні. В неділю завершальний показ спектаклю, котрий водночас відрив нам і нову актрису театру імені Юрія Дрогобича Олену Дудич, й став новою яскравою сторінкою в літописі театру, котрий нещодавно відзначив своє 70-ліття.
Сьогодні з гостею «Майдану» Оленою Дудич ми розмовляємо про долю її улюбленої співачки, про життя її самої, про фах актора, про плани на майбутнє.

– Олено, дещо несподівана для міста ваша вистава. Чому саме Піаф, про яку нині в нас у Дрогобичі не так уже багато людей знають?

– Цій моїй виставі вже вісім років. Сценарій був російською і виступала з нею в Білорусі, звідки, як знаєте, я переїхала до Дрогобича. На той час я прагнула висловити спектаклем  своє велике «дякую» своєму глядачеві.

Це – не лише історія Піаф, це, до певної міри, й моя історія. Але показана через життєпис великої Едіт. Адже це авторська вистава. Ну а життя Едіт вистачило б, мабуть на сто, на двісті життів. Важко збагнути, як оця, така мініатюрна, тендітна жінка змогла все це пережити, витримати й зостатися в пам’яті людей тією великою Актрисою та Співачкою, якою і сьогодні згадує її світ.

Все її життя – така мужність, такий справжній героїзм, і мені хотілося хоч трішки наблизитися до цієї вершини.

Взагалі ж  ця моя моно вистава була створена всупереч певним розповідям про Едіт Піаф. Я прочитала спогади її сестри Сімони Берто, й мені якось прикро стало за Едіт, тому що в книзі майже все про Сімону, що ж до Піаф, то на першому плані – всі негативні моменти життя співачки – наркотики, алкоголь.. Й надто мало про її творчість, про її любов, величезну, неосяжну любов до людей, на самперед – для свого глядача. Про це вона часто говорила так: «je ne chante pas pour tous – je chante pour chacun” ( «Я співаю не для всіх – я співаю для кожного»).

Через це мені, всупереч тому, що говорить Сімона  хотілося сказати зовсім інше про неї. Я почала шукати й збирати матеріали про неї, писати, думати… Так народилася моя п’єса і моя вистава. Я хотіла показати справді велику людину, котра кожному, хто бодай якийсь слід залишив у її житті, говорить: «Дякую, дякую, дякую»… «Дякую моєму слухачеві, для якого я прожила все своє життя й цим щаслива».

Нинішня ж вистава – українська версія того спектаклю, який показувала я в Могилеві.

– Ви завершуєте виставу піснею недомовленістю, загибеллю Марселя Сердана, хоча ще чимало було в житті Піаф опісля. Було ще одне велике кохання – багато молодший за неї Тео Сарапо, з яким разом дала Едіт свій останні у житті концерт в «Олімпії».  Ви навмисно зоставили цю певну недомовленість?

– Так. Завершую на кульмінаційній ноті, якою у виставі є знаменита пісня «Я ні за чим не жалкую» («non, je ne regrette rien»). Далі вже нехай читач домислює а бо ж – сам шукає продовження дивовижного життя й творчости Співачки…

– Гаразд, поговорімо тепер про інше. Як і чому Дрогобич?

– Насамперед тому, що тут – моя батьківщина і тут – моя мама, якій уже 91 рік.

– То ви, як виявляється, своя, дрогобичанка? Яку школу закінчили?

– Четверту. Потім навіть працювала в театрі імені Дрогобича, до якого тепер повернулася. Взагалі пов’язана з нашим театром іще з дитинства. Моя мама все своє життя тут працювала, я виросла фактично за лаштунками.

– Ким працювала мама?

– Головним бухгалтером. Понад сорок років віддала цій роботі. Отже маю право сказати: це – мій рідний дім.

– Після школи ви стали студенткою інституту імені Карпенка-Карого, закінчили його й одразу потрапили до Могилева?

– Ні. Спочатку за розподілом потрапила до Маріуполя (тоді ще Жданова), недовго працювала в тамтешньому театрі (Донецькому обласному драматичному), а вже звідти переїхала до Білорусі, де служила в Могилевському обласному драматичному театрі, заснованому ще 1888-му році.

– І як довго?

– Тридцять років рівно, день у день.

– Якби не сімейні обставини, чи повернулися б ви до Дрогобича?

– Мабуть, так. Звісно, найважливішим є те, що мама тут. Але я насправді повернулася  до України три роки тому, з першого дня Майдану. Я зробила свій вибір, я вже більше була в Україні, ніж у Білорусі, куди я лише приїздила на свої вистави, але основний час минав в Україні.

– І що робили ці три роки?

– Знімалася в кіно, грала в театрі «Сузір’я» в Києві.

– Якщо порівняти три ваші театри – Могилевський, «Сузір’я» і дрогобицький, що можете сказати?

– Загалом я – проти таких порівнянь. Кожен театр має свої плюси та мінуси.. Я ж завжди шукаю плюси й не дуже хочу помічати мінуси. Та все ж у Могилеві – майже вся моя творча біографія, як ніяк три десятиліття! І цей період життя був щасливим: моя акторська доля склалася саме там і я не маю нарікати на неї, адже що хотілося, те я й зіграла. Працювала з дуже добрими режисерами, мала чудових партнерів.

«Сузір’я»? Це ж – особливий театр, театр ангажементу. Й там так само театр – дім, чудовий колектив. Там я теж грала свої моно вистави. За повним правом той театр має назву «Сузір’я», адже його художній керівник Олексій Кужельський зібрав найкращих акторів Києва. Не знаю, як йому то вдалося, мабуть і це – талант.

Для мене найголовніше – глядач, якого я дуже-дуже люблю, й він мені й у Могилеві, й у Києві він мені платив тим самим. Сподіваюся, що так само буде і в Дрогобичі, що не розчарую глядача.

– А як узагалі вас зустрів Дрогобич, і театр, і місто?

– Мені видається, що з теплом і любов’ю. я виходжу до всіх з любов’ю і сподіваюся те саме отримаю у відповідь. Ну і до того ж у Дрогобичі, як уже казала, – мій перший дім-театр, де уперше на кін вийшла у чотири рочки. Тобто тут у мене півстоліття стажу (сміється. – Л.Ґ.).

– І що вже встигли в Дрогобичі зробити?

– Для мене великим іспитом стала вистава про Піаф: треба було й перекласти українською, й нову редакцію спектаклю зробити. А три місяці – не такий уже великий термін для того, щоби випустити виставу. Вважаю, що це немало.

– А що у планах в актриси Олени Дудич, від якої багато чого чекає дрогобицький глядач?

– Зараз мене призначили в нову виставу «Парижани» видатного французького драматурга минулого сторіччя Марка Камолетті (1923-2003) , але репетицій ще не було.

Ну і, якщо вдасться, – я мрію про це – поставити тут мою моновиставу за нобелівською лавреаткою Світланою Алексієвич «Час секонд-хенду» (російська версія цієї моєї роботи свого часу отримала Ґран-прі на фестивалі моно вистав). Але тут потрібна згода авторки на переклад.

– Ви говорили про «Сузір’я», успішний  театр ангажементу, зараз ви – актриса репертуарного театру. Проте нині часто кажуть, що театри репертуарні своє вже віджили. Що скажете з цього приводу? Яким узагалі, як на вас, мав би бути сучасний театр?

– Мені важко відповісти на це запитання. Адже не існує ідеальної моделі театру. Те, що я бачила в Дрогобицькому театрі, мене на разі влаштовує: тут – єдина сім’я, єдиний дім, все робиться для людей, себто для глядача.

– Але ж, судячи з вашої сцено- та фільмографії, ви пов’язані з дещо іншими творами, іншим репертуаром?

– На жаль, те, що репертуарні театри є залежними – від планів, фінансування тощо – їхня біда.

І якщо говорити про театр імені Юрія Дрогобича, то, хоча я ще не бачила весь репертуар, в мене не було розчарування від вже побаченого. І постановки, й виконання, й сценографія – все якось гармонійно поєднано, Мені це справді подобається. Шкода лише, що так мало людей приходить на вистави. Хоча й це зрозуміло: так майже всюди в невеликих містах. Тим не менше, завше шкода, коли на сцені – гарна вистава, й так мало глядачів у залі.

– А чи є щось у житті вашому поза театром?

– Знаєте останнім часом все життя – театр, Маю і роботи колег подивитися, й читаю переважно те, що потім так чи інакше використаю в роботі. А ще багато їзжу на фестивалі, зокрема – міжнародні. Словом, – дивлюся, дивлюся, дивлюся. І – вчуся, вчуся, вчуся…

Читаю так само передовсім драматургію, адже ще так багато хочеться зробити, втілити саме на кону театральному.

Найбільша ж моя пристрасть, найбільша любов – саме моновистави, я, якщо можна так сказати, «підсіла» на цей жанр. У нас є така міжнародна організація, яку між собою звемо «мономафією» – Міжнародна асоціація моно вистав.

Зараз я шукаю матеріал для нової моно вистави, яку, можливо, теж покажу на якомусь фестивалі. Дай Боже, щоб знайшлося щось не менш цікаве й глибоке, ніж «Едіт Піаф».

До речі, я часто буваю за кордоном саме на таких фестивалях, адже вони дуже цікаві й мені як актрисі надто багато дають у професійному плані.

– На вечорі пам’яті Ступки ви були разом з Ларисою Кадочниковою. Як ви познайомилися, чи спілкуєтеся часто?

– Познайомилися на зйомках серіалу «Капітанша», який невдовзі завершиться. Розговорилися, почали спілкуватися, й тепер уже можу сказати, що подружилися. Й я дуже рада такому знайомству, бо справді пані Лариса – дивовижна жінка, дивовижна актриса… Взагалі все моє багатство – це люди, з якими звела й зводить доля. І я постійно стаю завдяки цьому багатшою, за що я вдячна Господові.

– А Дрогобич теж подарував нові цікаві знайомства?

– Тут я познайомилася з неординарною людиною, напрочуд активною, обернутою до людей Лесею Татарською, а вже завдяки їй, на тому ж вечорі пам’яті Ступки, з дещо молодшими за мене талановитою, розумною фотомисткинею Машею Тяжкун, журналісткою «Твого радіо» Євою Райською , з якими дуже цікаво спілкуватись.

– А чи спілкуєтесь з друзями дитинства, зі школи?

– На жаль, ні, бо майже нікого тут у Дрогобичі не залишилось.

– Ви, знаю, читаєте нашу ґазету. Що побажали б читачам?

– Читати. Не ігнорувати, читати,адже справді цікаве інтернет-видання й не лише заголовки – а дочитувати до кінці, бо справді матеріали цікаві й змушують замислитися.

– Що ж, дякую за розмову, за те, що знайшли на неї час. Успіхів вам і нових успішних вистав.

– Дякую і вам.

Довідка:

Актриса театру і кіно Олена Дудич народилася в Дрогобичі 16 вересня 1962 року.

Випускниця Київського інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого. Від 1986  року була актрисою в Могилеві в Білорусі. Нині, від січня 2017 року,  – актриса Львівського обласного академічного музично-драматичного театру імені Юрія Дрогобича.

Має дорослу доньку. Марія, теж випускниця Інституту імені Івана Карпенка-Карого, – менеджер з кінокастингу. Мешкає в Києві.

Знялася у фільмах: ” Офицерские жёны”, «Злочин у фокусі», «Птах у клітці», «Подвійне життя», «Анна Герман», «Надія як свідчення життя» та багатьох інших стрічках.

Сьогодні виконує роль одну з головних героїнь у серіалі «Капітанша», де знімається разом з Ларисою Кадочниковою.

Серед зіграних – також ролі у п’єсах « Мадонно, як я втомилася», «Едіт Піаф» («Горобець, який гарчить»), «Трамвай «Бажання» та понад 50 інших найвідоміших творах світової драматургії.

Світлини автора та з архіву Олени Дудич та Леоніда Гольберга

“a quoi ca sert l`amour” у виконанні Едіт Піаф і Тео Сарапо

“la vie en rose” (“Життя на рожево”) Едіт Піаф

“je ne regrette rien” (“Я ні за чим не жалкую”) Едіт Піаф

джерело: газета Майдан






Що ще читають на цю тему




Коментарів нема
Додати коментар


Коментар

товари для художників

Дівчина навіть уявити собі не може, чого їй бракує, доки подруга не похвалиться.

Всі думають, що мрія кожної української дівчини - найти ідеального хлопця.. Так, звіснноооо!!! Наша мрія - жерти і не поправлятися!)))






Старлан


Сорочинський ярмарок
Дрогобицький театр





©
Гомін Галичини 2014-2017

Редакція сайту не несе відповідальності за достовірність і зміст інформаційних повідомлень