ЛИСТИ ІВАНА ФРАНКА ДО КЛИМЕНТИНИ ПОПОВИЧ Перший уривок

2018-05-11 19:34:33


ЛИСТИ ІВАНА ФРАНКА ДО КЛИМЕНТИНИ ПОПОВИЧ

Перший уривок

Із Климентиною Попович, вчителькою і письменницею, Іван Франко листувався впродовж 1884-1895 років.

16 березня 1884 року він зізнається їй, що не мав бажання читати її вірші й закинув їх поміж іншими паперами. Причина в тому, що щодня надсилають багато подібних віршів, “так кепських, що не раз розпука бере чоловіка, читаючи ті  плоди безмисності і легковаження дитинячого”. Проте прочитавши творіння Климентини Попопович, Іван Франко був приємно вражений, “побачивши в них в незручній, правда, але не зовсім таки невдячній формі гадки здорові, а місцями навіть з немалою поетичною силою виражені”.

Він переробив два уривки з її віршів “Чого я бажаю” і “Вічна любов”, додавши до них “4 стрічки, котрі Ви легко розпізнаєте і котрі, чей же, не споганять красоти Вашого помислу, але, противно, доповнять його”.

Іван Франко постає суворим, але справедливим учителем: “З проб Ваших бачу, що у Вас є талант поетичний, – тільки форма слаба, потрібно Вам вправи в просодії і читання значніших взірців поетичних. Поезія ставить тепер до своїх поклонників строгі вимагання – зміст і форма мусять бути докладно обдумані, студійовані і введені в якнайповнішу гармонію. Минув час ноншалянції в формі, розлізлості в вираженні, – ба, ні, такого часу в епохах розцвіту поезії ніколи й не було”.

Він пропонує їй допомогу в розвитку поетичного таланту, а насамкінець радить не користуватися псевдонімом Зулейка, яким вона підписує свої вірші: “Псевдоніми мають місце при статтях політичних, памфлетах і пр., але при віршах ліричних, де кожна стрічка повинна характеризувати  іменно особу авторки, тут псевдоніми, а ще такі турецькі, якось не на місці. Хіба ж Ви встидались би під свої мислі і слова положити своє власне ім’я?”.

У листі від 20 березня 1884 року Іван Франко зізнається Климентині Попович: “А знаєте Ви, що Ваш лист на цілий нинішній день додав мені доброго гумору й сили, і коли я нині зроблю що доброго і для загалу пожиточного, то за се прийдесь подяка Вам, а не тій недобрій Зулейці…”.

Він застерігає її: “І коли Зулейка з Турції не хоче саме до мене нічого написати і ні о що просити, а тільки через Ваші уста посилає мені навіть свою сповідь, то я, не маючи, з свого боку, ніякого такого посередника, на котрого би міг спуститися, буду мусив попросту, з жалем серця, перервати з  н е ю  всяку переписку і лишити її на волю аллаха і Магомета, його пророка”.

Також Іван Франко повідомляє, що бодай один із віршів Климентини Попович буде опублікований у “Зорі”.

27 березня 1884 року Іван Франко радіє, що Климентина Попович наважилася “скинути маску і признатися до авторства своїх віршів, се досить похвально свідчить о Вашій цивільній відвазі, – але для мене Ваше признання – признаюсь Вам – трохи запізнє, бо вже перед тим дізнався я від деяких Ваших колежанок, що Ви справді є авторкою тих віршів і многих других, котрих, говорено мені, маєте повну теку. Дуже жаль, що Ви, за внутрішньою боротьбою о своє здемаскування, не прислали мені дещо з своїх творів”.

Іван Франко пише: “Ви хвалитесь, що знаєте мене наскрізь, – конечно, з моїх віршів, повістей і прочої мазанини. Ну, прошу, коли знаєте, ану-ко скажіть, яким Ви собі після того мене представляєте? Тільки щоб Ви надто не наразилися на сміх, то замічу Вам згори, що особисто я ані крихітки не подібний до того, що можна би назвати моєю літературною фізіономією”.

Він стверджує, що не мав би ще у першому листі писати їй, що у її віршах “проблискує талант”, тобто писати “нещирий комплімент дуже двозначної вартості”. Натомість Іван Франко розмірковує про покликаних і вибраних у поезії: “Ось і наші молоді поети, Масляк і Грабович, уважаються за покликаних, а я смію твердити, що вони не вибрані. Поезія в наших часах перестала бути забавкою неробів, а сталась великим ділом, горожанською службою, вона повинна в найдосаднішій і найвищій формі висказувати найвищі змагання, сумніви, болі, розчарування і надії цілого віку, повинна одушевляти і провадити покоління, кристалізувати все, що в їх житті і мислях було найкращого й найліпшого, і переховувати на науку і скріплення поточності. А спеціально у нас, русинів, поезія повинна бути великою часткою тої  к у л ь т у р н о ї, п о с т у п о в ої  п р а ц і, до котрої всі ми покликані, до котрої всі ми рук покладаємо, – …  – а до котрої не прикладають рук іменно деякі з наших поетів, сидячим цілими днями за картами або за склянкою”.

Втім, Франко самокритичний: “То правда, що я роблю трохи більше від тих людей, що нічого або майже нічого не роблять, – але того ще не досить… робота літературна іде мені досить легко – не задля таланту, котрий зовсім не так великий, як більше задля вправи, задля того, що пишучи від четвертої гімназійної класи ненастанно, я вже вложився в те писання, як віл в ярмо. Форма мені не робить трудності, от і ціла штука, – але творення само, композиція стоїть мене дуже дорого, вимагає тяжкої внутрішньої праці. Власне задля того мені дуже часто серед роботи опадають руки, думка стає, мов глиняна, і ані руш далі. Тоді, особливо літом, бувають такі часи, що я й тиждень до пера не беруся. А і тепер, крім обов’язкової роботи, котрою я мушу заробляти собі на хліб, я не раз і по кілька тижнів або й місяців не тикаю тих праць, котрі би могли мене трохи вище поставити, могли би дещо нового сказати нашій суспільності і до котрих ціла душа моя тягне. У мене тепер під рукою дві такі праці: історична книга про життя Івана Федоровича і поема “Нове життя”. Федорович за гроші, – отже, мушу не раз перемагатися і робити його – оба Ваші листи застають мене іменно за сею роботою, – а поема, бідна сирота, ледве розпочата, лежить собі в паперах, ледве часом вночі чоловік знайде часу написати одну строфку. Бачите затим, що я не зовсім на вітер говорив о лінивстві своїм: чую, що можна би більше робити!”.

Франко і сам здивований, що був таким відвертим перед незнайомою жінкою: “Але що се я перед якоюсь туркенею, котра мені ні сват, ні брат, та й у сповідь вдався! Чи не дурень чоловік? Та й за яке свято? За то, що Ви перший лист написали мені зовсім повний містифікації, бо і псевдонім боронили, і ще й біографію розказали таку, що й словечка правди нема. Ні, пані, встидайтеся так поступати! Чи, може, я на се заслужив? Сли так, то скажіть бодай, яким гріхом?”.

Климентина Попович шле Іванові Франку лист за листом, він не встигає їх отримати і вчасно дати відповідь, а вона звинувачує його у недбальстві. 13 квітня 1884 року він відписує: “Знаєте, пані, мене болить се, що Ви так думаєте о мені, нібито я з таким оприкренням рад би спекатись кого-небудь на світі, а спеціально Вас. Будьте ласкаві, не пишіть другий раз у такім тоні, тим більше, що з моїх дотеперішніх листів Ви, чей же, могли догадатись, що Ваші листи мені зовсім не суть неприємні. На всякі письма я звик відповідати скоро, і се вважаю попросту обов’язком, – хіба що письмо вимагає довшого приготування”.

Іван Франко картає її за те, що, будучи у Львові, вона не зізналась у цьому і не зустрілася з ним. Пише, що хотів передати їй деякі книжки, які б знадобилися. Виконує її прохання й перераховує працівників “Діла”, в тім числі й себе. Натомість теж просить відповісти на надіслані їй запитання щодо читалень і церковних братств, а ще – “щоб Ви прислали мені більше своїх поезій, коли у Вас є готові”. Він спонукає її до видання окремої збірочки і готовий бути редактором, щоб підготувати до друку.

20 квітня 1884 року Іван Франко дякує Климентині Попович: “Лист Ваш є для мене справді великоднім привітом – і то одиноким, бо сиджу в хаті самісінький, до нікого ще нині слова не говорив і о якім-небудь святкуванні Великодня нема й бесіди”.

Далі він пише: “Ваше оповідання о жовтанецькій читальні і о Вашій тихій війні супротив єгомосця дуже цікаве. Дуже було б жаль, якби читальня, до котрої заложення Ви доложили свого труду, упала з вини тих людей, що собі виключно узурпують назву представителів і просвітителів, і батьків Русі. Тільки ж Ви, пані, трохи не порозуміли мене, думаючи, будто би я радив Вам ставати з ними до одвертої війни і наражуватися їм. Цур їм! Хіба ж Ви не знайдете і поза війною – ще до того безнадійною і безплідною – пожиточнішого для себе поля діяльності?”.

Іван Франко радий, що Климентина Попович пообіцяла щоразу надсилати йому якнайбільше своїх віршів: “Будьте певні, що я займуся ними, як своїми або ще й старанніше, уже хоч би для того, що власні вірші суть у мене звичайно плодом тяжкої духової праці і гірких обставин життя, а чужі прилітають до мене готові, свіжі і пахучі, як цвіти, кинені невидимою рукою крізь вікно на мій стіл. А щодо труду, який я собі нібито задаю при їх редагуванні, – то з сього собі не робіть ані крихіточки нічого. Се у мене не труд, а відпочинок, розривка, котра мене дуже освіжує”.

Він зазначає: “З деяких подробиць Ваших листів бачу, що Ви досить цікаві. Я, конечно, против цікавості, а ще до того у женщин, зовсім нічого не маю і в кожнім разі волю людей цікавих, ніж індиферентних”.Відтак Франко лише з притаманною йому особливістю висловлює думку, чому Климентина Попович не зустрілася з ним: “Я, звісно, сторонник і приятель якнайширшої свободи кожної людини – мужчини зарівно, як і женщини. Але, з другого боку, я бажаю, щоб та свобода проявлялася в ділах поважних, обдуманих, розумних; стіснювання свободи людської в таких ділах є і буде завсіди неволею, тиранією, супротив котрих кожний чоловік обов’язаний боротися. Інша річ – діла дрібні, побічні, не впливаючі на основний наш світогляд, не альтеруючі нашої серйозної праці і наших найсвятіших чувств. В таких ділах не раз повинен, а то і мусить чоловік або сам себе ограничувати, або дати ограничитися другим. Горде пишання свободою в таких дрібницях, котрі для ніякого діла користі не приносять, а роблять прикрість хоч би найпослідньому з людей, єсть екстраваганцією, примхою і характеризує людей, у котрих іменно поза тою свободою в дрібницях глибшої, серйозної свободи нема. “es sind sklaven, die ihrer fesseln spotten (Це раби, які глузують зі своїх кайданів – з німецької), – як каже Лессінг”.

Подібне ставлення у Франка й до емансипації жінок: “Женщина, котра думає на серіо, працює на серіо над своєю просвітою, трудиться для других, інтересується всім, що високе і красне, всіми тими освобождаючими ідеями, які порушують сучасних людей, і старається по своїй змозі приноровлювати своє життя до них, т.є. жити власним трудом, не стаючись нікому тягарем, і думати власною головою, – така женщина єсть у мене емансипована, т.є. свобідна, хоч вона цигар не курить, кіс не обстригає, з мужчинами не п’є і попід боки не водиться. Котра ж всю свою емансипацію покладає тільки в таких і подібних формальностях, тота не єсть нічим більше, як малпою, т.є. так само не свобідною, як і тисячі тих гусочок, що весь вік не зробили і не подумали нічого на власну руку”.

Тішить його те, що “Ви “поклали собі за засаду писати все, не розбираючи”, значиться, щиро, від серця. Чим я міг заслужити собі на Вашу щирість і на таке довір’я – сього не знаю, – але будьте певні, що я високо ціню таке Ваше признання і буду старався все відповідати Вам з такою самою щиростею”.

Насамкінець Франко строго, але справедливо судить вірші Климентини Попович: “Ваші два вірші, прислані з листом, слабенькі – а знаєте чому? Бо говорять о речах абстракційних, котрі не виплили прямо з Вашого серця, з Вашого  ж и т т я. Покиньте таку патріотичну балаканку, як в другім вірші – “Мрії мої”, – се вже у нас переспівано на всі лади, і нічого з того не вийшло. Я не перечу, що в обох Ваших віршах є уступи гарні, через котрі жаль мені відкидати цілі вірші, – але проте я таки відкину їх. Гарні уступи свідчать тільки о Вашій силі, о тім, що, вибравши предмет, близький Вашому серцю і інтересові, Ви потрафите обробити його вповні гарно і сильно. А знаєте, що Ваші польські вірші слабші, не натуральніші від руських? Ось Вам наука, якою дорогою йти дальше”.

26 квітня 1884 року Іван Франко пише: “Дуже мені прикро чути від Вас, що Ваше життя в Жовтанцях тяжке і гірке. Невже ж таки се конечно, щоб у русинів кожда стрічка поезії окуплена була муками і горем? Вірте, пані, що від Вас я найменше надіявся почути таке признання, і тільки для того я подав вам свою, як показується, зовсім невчасну раду. Надіюсь, що Ви не візьмете мені сього за зле”.

Климентина Попович зізнається, що “обстригла волосся”, й Іван Франко зазначає: “Щодо мене, признаюсь Вам, що мені обстрижені панни не раз – коли суть і в прочім гарні – ліпше подобаються, ніж косматі, – ну, але се річ зовсім приватна”.

Він намагається виправдати себе в очах Климентини за, можливо, гостру критику її віршів: “З листів Ваших знаю, що Ви щира людина, мисляча женщина, живете в дуже незавидних обставинах, – ну, і досить з мене. А ось що жаль: Ви, мабуть, погнівалися на мене за мої трохи приострі уваги о Ваших віршах і для того не присилаєте нічого більше. Правда, я понимаю, що через свята Ви були надто заняті, – для того я надіюсь, що тепер, вернувши до звичайної праці, Ви не залишите й музи і нашлете мені небавом хоч таку пачку своїх поезій, як нині наслала мені панна Юлія Шнайдер”.

 

Анатолій ВЛАСЮК

11 травня 2018 року

 

(Далі буде)

 

джерело: Анатолій Власюк