Історик Михайло Кріль: Любіть і вивчайте свій рідний край

2017-04-05 09:46:38

Написання краєзнавчої праці починається від вивчення і написання свого родоводу, церкви, школи, опису цвинтаря, сільського кутка, потічків…

Нещодавно на конференції з нагоди десятиліття НТШ у Дрогобичі довелося особисто познайомитися з відомим львівським науковцем-істориком, фахівцем з богемістики (насамперед, але не тільки), славістом, знавцем багатьох мов. доктором історичних наук Михайлом Крілем, який презентував три свої фундаментальні праці про Старосамбірщину.
Михайло Михайлович погодився на інтерв’ю для нашого видання.

– Пане Михайле, насамперед просив би розповісти трохи про себе, адже нашу мережеву ґазету читають не лише історики, не всім відоме ім’я професора Кріля.

 – Про себе скажу дуже коротко. Народився 1954  року в Добромилі в родині службовців (тато – працівник лісгоспу, мама – бухгалтер у місцевому банку). По закінченні місцевої школи працював слюсарем на Добромильському ДОК – «заробляв» трудовий стаж для вступу до університету імені Івана Франка у Львові. Закінчив його 1979 року й відтоді там працюю . Пройшов послідовно усі щаблі професійного зростання на історичному факультеті – від лаборанта до професора. Кандидатську дисертацію підготував у 1985 році  на тему українсько-чеських культурних взаємин  доби національного Відродження, а докторська вже стосувалася культурних взаємин українців з іншими слов’янськими народами у межах монархії Габсбурґів від 1772  до 1867 року.

Педагогічну і наукову кваліфікацію вдосконалював у провідних установах інших країн – Інституті історії Словацької академії наук (Братислава), університетах Острави (Чехія), Вроцлава (Польща), Любляни (Словенія) та інших. Професійні знання доповнював вивченням мов, ознайомленням з особливостями культури і менталітету тих народів, серед яких доводилося бувати. Робив порівняння з українцями та іншими народами.

– Одним з основним ваших зацікавлень є історична богемістика. Та от останнім часом ви плідно займаєтеся краєзнавством, детально вивчаєте вашу малу вітцівщину, про що свідчать і презентовані в Дрогобичі праці. Чому взялися за це? Віддаєте «борги» рідному краю чи відчуваєте прогалини у вивченні Старосамбірщини?

 – Можна сказати що так, але не зовсім. Безумовно, я починав як науковець з питань богемістики. Це було пов’язано з тим, що на той час не було у нас фахівців з чеської історії. Тоді це була Чехословаччина, тому вникав також у проблеми історичної словакістики. Згодом мої зацікавлення поширилися на вивчення тих слов’янських народів, які входили до складу володінь Габсбурґів Іншими словами, я вивчав культурну історію цієї багатонаціональної монархії з особливим поглядом на місце і долю в ній українців. Працюючи з документальними матеріалами, часто натрапляв на відомості з історії рідного краю, принагідно робив виписки. У 70–90-х роках минулого століття ще не була поширена практика швидкого копіювання за допомогою електронної техніки.

Виявилося, що в краї відбувалися дуже цікаві події, проживали колоритні особи, що внесли вагомий вклад у скарбницю не лише української, але й світової культури. Доречно лише назвати такі імена як оперні співаки О. Носалевич і Л. Рейтарович, археолог Я. Пастернак, освітянин і громадський діяч Д. Гладилович, мистецтвознавець Д. Крвавич, владика І. Хома. Цей перелік можна продовжити сотнею імен.

Водночас, вже по отриманні університетського диплому історика, я замислився  над тим, чому в шкільних програмах з історії є багато відомостей про події з історії Росії, Китаю, Японії, США, Франції чи Італії і зовсім нічого не згадано про край доби xv–xviiІ століть, наполеонівських воєн, Першої світової війни. Події після 1945 року охарактеризовані вкрай тенденційно і сфальшовано. Радянська дійсність описана в піднесених тонах, тоді як реалії були іншими. Описати все це наштовхнули розмови з людьми старшого віку, очевидцями та учасниками подій українського національно-визвольного руху чи радянського державного будівництва. Та час був такий, що зібраний і проаналізований матеріал не бажано було оприлюднювати, а писати дозволялося лише в «шухляду».

Ситуація кардинально змінилася після проголошення державної незалежності України, з напрацюванням нових концепцій української освіти , національної історії. Стало можливим ознайомити краян із замовчуваною історією, яка колись почасти передавалася лише усно, та й то не всім. Поступово заповнювалися забуті або невідомі сторінки нашого минулого. Як історик, я вирішив взяти в цьому посильну участь. Та на початку 1990-х років я ще не уявляв навіть, який масив документів доведеться підняти та опрацювати його. Згодом виявилося, що одній людині, навіть з певним професійним досвідом, це під силу.

– Скажіть кілька слів про роботу над цією, якщо можна так окреслити «трилогією», як збирався матеріал, що було найважчим і як довго писалися ці книжки?

 – Задум написати узагальнюючу працю з історії Старосамбірського району припав ще на 1998 рік, коли група науковців на пропозицію тодішнього районного керівництва спробувала підготувати двотомник – з етнології та історії. Проте час йшов, а ентузіазм і запал згасали. Я ж поступово узагальнював зібраний матеріал, опублікував кілька статей. Незабаром  доля звела мене з тодішнім очільником районної ради В. Горбовим, справжнім ентузіастом розвитку краю. Він зацікавився моїми напрацюваннями і пообіцяв підтримати видання книжки. Свого слова дотримав – 2009 року вийшов об’ємний том «Старосамбірщина. Історія і культура». Книгу розповсюдили у школи та почали використовувати як навчальний посібник з вивчення краю.

Згодом задумав підготувати іншу працю, у якій ключовими були території Добромиля. Нижанковичів, Нового Міста і Хирова. Так була написана книга «між Вигором і Стривігором» (1400 сторінок великого формату). Але вона так і не побачила світ через відсутність фінансування, передовсім – не отримала підтримки з боку народних депутатів від краю, до котрих звертався. Поки книга запорошувалася, відкривалися все нові та нові документи, як архівні, так і свідчення очевидців. Останні вже записував на диктофон, що вимагало великого часу на розшифрування та перенесення на письмо.

Появилися нові папки – «Добромиль», «Хирів», «Фельштин», «Гербурти», «Любомирські», «Мнішеки», «Прагловські», «Архітектурні пам’ятки», «Мистецтво», «Імена» тощо.

2013 року  на пропозицію головного редактора журналу «Пам’ятки України» почав готувати спеціальний номер «Добромиль – місто Гербуртів», який вийшов наступного року (№4) і відразу став бібліографічною рідкістю. Зазначу, що його наклад був обмежений однією тисячею  примірників.  За додатковий треба було внести відповідні кошти. Та міська рада їх не знайшла. Тепер багато хто запитує, хоче придбати (видання на крейдяному папері, ілюстроване в кольорі).

Наступного року приступив до впорядкування матеріалів і написання праць про Хирів і Добромиль. Паралельно отримав пропозицію підготувати книжку про село Комаровичі з нагоди 655-ї річниці першої письмової згадки про нього.

Ви сказали «трилогія». Я в радше говорив про «тетралогію»  – «Старосамбірщина», «Добромиль у долині Вирви», «Хирів. Місто над Стривігором» та «Історія села Комаровичі». Це незавершений ланцюг великого проекту в серії «Отчий край», проект, який передбачає написання історії населених пунктів краю.

Як збирався матеріал? О, це була тривала і копітка робота, щоденна праця (як виходило –  по 1 а то  й навіть по вісім годин) у бібліотеках та архівах. Замовляєш книги або документи, читаєш, виписуєш і сортуєш за теками. Часом в архіві читав матеріали цілий день і не виписав жодного рядка, бо це стосувалося інших тем. І так фронтально день за днем. Замовляєш справи, які стосуються xviii сторіччя і бачиш перелік всіх мешканців із зазначенням кількості землі, господарських будівель, суму сплачуваного податку, кількість висіяного і зібраного жита, вівса, ячменю. Це все треба було узагальнити, порівняти, зробити статистику тощо. Або гортаєш посторінково протоколи засідань партійних зборів різних рівнів, міськвиконкомів/райвиконкомів/сільрад/правлінь колгоспів. Деякі матеріали настільки були цікаві, що можна писати сценарії фільмів про людські долі.

Окремо зазначу, що край багатонаціональний і багатоконфесійний. Треба було показати взаємини українців з поляками, євреями, німцями чи поляків та євреїв. Не завжди вони були толерантними. Кожна нація плекала свою культуру і через неї намагалася себе ствердити. Не можна було таких моментів уникати. Адже це наша спільна історія. Наприклад, ще чекає свого вивчення проблема німецької громади. Німці появилися в краю у 1773 року й засновували свої поселення. Принесли нову культуру землеробства, ремесла. Місцеві мешканці багато чого у них запозичили. Їхні будівлі збереглися досі. А де самі люди? Їхні могили? Забулося. Тільки ті, яким за 70, ще пам’ятають про Розенбурґ, Енґелсбрунн, що біля Добромиля. Чи хтось чув про Радичівку? Це той самий Розенбурґ або Рожеве.

Можна знімати фільми про спроби Івана Франка здобути в Добромильському виборчому окрузі парламентський мандат у 1895 році чи про романтичне захоплення добромилянкою Максима Горького, через яку навіть сидів у тюрмі в Добромилі. Чи всім відомо, що наша землячка Марина Мнішек була московською царицею і навчила московитів користуватися за столом виделкою? Це вже був початок xvii століття. Такий перелік можна продовжувати, та не буду переповідати змісту книжок.

Як довго писалися ці роботи? Писав не дуже довго, завдяки комп’ютеризації. Значно довше часу витрачав не стільки на збір матеріалу, скільки його наукове опрацювання – аналіз, синтез, порівняння, статистичні таблиці й подібне. Фактична підготовка тексту  книжки забирала до двох років, ще рік витрачався на додрукарську підготовку.

Що було найважчим? Та все. У науці легкого не буває. Важко знайти відповідні матеріали. Якщо вже знайшов, треба перевірити їх правдивість. Адже документи творять люди, тому, безсумнівно присутній суб’єктивізм. Часом виявлялося, що одну і ту ж подію три документи подають по-різному. Звичайно, що це забирало багато часу і навіть нервувало. Важко було прочитати окремі документи, особливо рукописи на їдиш та німецькою мовою xix століття.

  – Ви сказали під час виступу на презентації, що патріотизм «починається з рідної домівки, з родини». Про що вам тут йдеться?

 – Не буду розповідати про запах полину, який так манив додому героя давньоукраїнського епосу про Ігорів похід. Та нас усіх тягне до Отчого порогу, де б ми не були. Чому так? Бо все, що нас оточувало, запало в пам’ять. Є патріотизм рідної домівки, земельний патріотизм, національний патріотизм, релігійна самосвідомість. Ази цього всього ми вбираємо з материнським молоком. Дідусь і бабуся, тато і мама – це ті авторитети, перед котрими ми завжди схилялися і будемо схилятися, будемо прислухатися до їхніх порад. Патріотизм починається з перегляду у їхній присутності старих світлин, їхніх розповідей про минулі дні, про роботу, про умови життя. Так пізнається національна історія, відомості про яку поглиблюють у школі, а потім вже самоосвіта через читання ґрунтовних праць. Можна й навпаки, але чи кожен дійте до Отчого порогу національно свідомим?

– В книжках окреме місце відвели ви спогадам мешканців Добромиля, Хирова, Комаровичів. Чи охоче погоджувалися поділитися? Й що такі документи дають історикові? Чи є щось серед віднайденого вами, що не наважилися оприлюднити?

– Не так легко коротко відповісти на ці питання. Насамперед люди, особливо старшого віку, обережно ставилися, вичікували, говорили, що нічого особливого не знають. Деякі охоче розповідали, але коли бачили  диктофон, відразу замовкали і не говорили більше жодного слова.  Згадаю лише два випадки. У селі  Солянуватка старша вже пані Є. показала документи і дещо розказала лише після того, коли ідентифікувала мене, оскільки знала мого тата. Та коли я вже виходив з хати, майже 10 хвилин  просила, щоб я про це не писав і про неї не згадував. Пройшло 60 років, а люди не забули про репресії в другій половині 40-х років. У Добромилі 85-річний пан М. охоче розповідав на диктофон, але на пропозицію описати все це, відповів, що «ще не на часі».

Що корисного може з цього взяти історик? Передовсім це документ, але його достовірність треба перевіряти іншими матеріалами і не зразу публікувати, покликаючись як на важливе джерело. Чим більше буде зібрано таких матеріалів, тим об’єктивніше можна висвітлювати події і трактувати окремі факти.

Що не наважився оприлюднити? Дуже багато. До цього мене спонукала етика науковця і звичайна людська порядність. Кілька десятків людей вже старшого віку розповідали про свою участь у національно-визвольному русі в околиці Добромиля та Хирова. Такі ж імена й прізвища зустрів у документах за підписом керівників райкомів партії і районних НКВС, але вже як таємних співробітників (у нас їх називали «тайняками», або тепер «сексотами»). Звичайно, оприлюднення цих фактів викликало б нездоровий резонанс. А як би себе почували їхні діти і внуки, які виросли в цілком інших умовах і є справжніми українськими патріотами?

Так само можна сказати про осіб, передовсім місцевих людей, котрі сприйняли режим і активно з ним співпрацювали під час організації колгоспів. Цікаво, що в колгоспи вступали переважно бідняки, у яких не було землі чи робочої худоби. Наприклад в установчому протоколі утворення колгоспу імені Лєніна дві третини його членів написали, що не мають жодного майна. З їхнього числа були призначені керівники. Або коли йшлося про утворення партійних груп чи комсомольських осередків, переслідування душпастирів. Ці діяльні активісти режиму вже на початку 90- років стали сумлінними вірними. Чи насправді вони змінилися? Такі речі я також не оприлюднював. Ще є живі свідки цих подій.

– Як вдалося видати ваші праці, адже в наш час це не надто просто, та й фінансових витрат чималих потребує?

– Так, опублікувати наукову працю сьогодні дуже і дуже проблематично. Два народні депутати відразу відмовилися підтримувати такі проекти. Допомогли частково давні знайомі, частково друкарня віддала готові примірники для реалізації з тим, що витрати будуть повернуті. Додрукарську підготовку я робив особисто.

– Що таке, як на вас, історичне краєзнавство і яким воно має бути? Відомо ж, що часто за написання таких текстів беруться або недовчені історики або ж узагалі не фахівці.

– Так, пишуть багато. Це особисто справа кожного. Тепер є можливість писати про все і те ж друкувати. Писати можна по-різному, але є одна проста вимога – писати правдиво. Це може бути цілісна історія села чи окремі нариси про нього та людей. Такі праці я вітаю. Однак не можна допускати фальшування та плагіат, чого сьогодні не бракує.

Були випадки, коли до мене підходили аматори, котрі вважали що написали «шедевр» і просили дати рецензію. Після перегляду я пропонував ряд місць переробити, дати узгодити із загальновідомими. Та замість прислухатися такі автори відразу заперечували, мовляв, книжка вже змакетована, а зміни призведуть до порушення всієї структури.  Інший випадок. Автор книжки про невелике містечко подав на розгляд досить об’ємну працю, яка складалася з насмиканих  окремих фактів з енциклопедій, загальних праць з історії та інтернет-ресурсів, які, до того ж, не трималися купи. На мої зауваження перечитати «Старосамбірщину», відповів, що він писав інакше, ніж я. Так, писати можна інакше, але якісно, не датувати утворення Австро-Угорщини 1863 роком,  завершення Другої світової війни 1950 роком, будівлю 1846 роком замість 1946 року, перекручувати прізвища посадових осіб, бо він так прочитав, та на цілих сторінках переповідати загальну історію «Просвіти», «Пласту» чи інших українських установ та організацій.

Підготовка краєзнавчої  праці вимагає знання не лише з історії, але й географії, літератури, культури, мистецтва та інших галузей. Треба орієнтуватися в загальному культурно-історичному процесі реґіону. У випадку Самбірсько-Дрогобицького Підгір’я особливо важливо знати історію Галичини. Не забувати, що цей край знаходиться на пограниччі щонайменше двох культур, мов і віровизнань. Вважаю, що добру краєзнавчу працю може написати людина, яка:

по перше – має певну гуманітарну підготовку, може вивчити напрацювання попередників, дати свою оцінку, зібрати і узагальнити чи проаналізувати документальний матеріал. Уважно переглянути місцеву пресу (районну, колгоспну, заводську), вивчити архіви установ, організацій, колгоспів та ін.

по-друге – бути уродженцем цього краю.

по-третє, і це основне – треба ЛЮБ??Т?? свій край, своє село чи місто, його людей

Тоді краєзнавче дослідження буде мати свого читача.

– Якби вас запитали, які поради передовсім дали б тим, хто обрав для себе фах історика чи краєзнавця і нині навчається на історичних факультетах?

– Сумлінно вивчіть гуманітарні предмети. Історія тісно пов’язана з літературою мистецтвом, архітектурою.

Робота з рукописними документами про наш край вимагає знання мов – середньовічної  латині, німецької ґотики, ідишу. Незнання однієї з них – це велика прогалина в дослідженні, яке стосується історії до 1918 року.

Міжвоєнні роки вимагають знання польської мови.

– А як треба працювати в архівах, як вивчати документи?

– Перш ніж піти в архів, треба ґрунтовно проаналізувати літературу в бібліотеці, переглянути пресу (українську, польську, німецьку, єврейську). В архіві роботу доцільно розпочати з вивчення змісту каталогів, потім ознайомитися з описами фондів. Після цього варто замовляти окремі справи. Але підкреслюю, без знання мов, відвідувати архів з науковою метою марна справа.

Наукова праця вимагає самоорганізації. Виписки треба робити точно, зазначати всі вихідні дані та номери аркушів. Всі матеріали доцільно сортувати тематично.

– Про ваш край, Добромиль зокрема у прозі писала наша краянка, знана письменниця Галина Пагутяк. Тепер уже є й ваші історико-краєзнавчі дослідження. Чим справді цікавий цей  край і які знані постаті з ним пов’язані – й давні, й сучасні нам?

– Я вже частково про них згадував. Можу додати, що хирів’янин Теофіль Ольшанський після невдалого атентату у Львові на польського президента емігрував за океан, де дослужився до полковника армії Гондурасу.  Про нього можна зняти багатосерійний фільм. Його рідна сестра Михайлина стала відомою художницею, яка створила проект мозаїки (600 квадратних метрів) храму Святої Софії у Римі. Згадаю родину художників Богданських, чиї ікони зберігаються в багатьох церквах і костьолах Добромильщини, Польщі, Словаччини. Відомим військовиком був полковник УПА Михайло Гальо. У Добромилі до 1964 року жила оперна співачка Л. Куркова, в заміжжі Войткова, (за її спогадами була знайома з Горьким, Лєніним, Сталіним, Коцюбинським). Польська мистецька родина Жулавських також має добромильське коріння. Композитор В. Тритяк відомий як автор популярних пісень-танґо «Вже осінь», «Дві зіроньки» та ін. Чи не найвідомішим в Україні перекладачем із східних мов був Р. Гамада з Добромиля, котрий нещодавно відійшов у Вічність. Та всіх не перелічиш і скільки ще перебуває в тіні через свою скромність. Час їх оцінить.

– Одним з ваших учителів і, якщо не помиляюся, науковим керівником кандидатської дисертації був колишній ректор Дрогобицького педагогічного університету, професор університету у Львові Володимир Павлович Чорній. Розкажіть про цього вченого, ваше з ним спілкування.

– Про цю людину коротко не розкажеш. Зазначу лише, що за його порадою я зайнявся славістикою і на цій ниві реалізувався як учений. Якщо коротко, професор Чорній НАВЧ??В мене писати наукові тексти, за що йому дуже вдячний.

– Що в найближчих планах ваших? Що найближчим часом з під вашого пера побачить світ?

– Я не дужу люблю випереджувати час. Працюю над вивченням історії рідного краю. У найближчих планах – опублікувати третій том «Добромиля», збираю матеріали до четвертого і п’ятого, завершую написання книжок про село Нове Місто і гімназію у Самборі, яка готується до свого 225-річчя. Є зацікавлені особи, які хочуть побачити історію Самбірщини, Нижанковичів, кількох сіл з околиць Добромиля і Хирова. Та одній людині це не під силу.

– Насамкінець, що побажаєте Михайле Михайловичу нашим читачам, не лише історикам?

– Любіть і вивчайте свій рідний край. Написання краєзнавчої праці починається від вивчення і написання свого родоводу, церкви, школи, опису цвинтаря, сільського кутка, потічків, переліку джерел, старих дерев і под. Поступайте від малого до великого. Це все є гвинтиками у великому механізмі під назвою ІСТОРІЯ.

– Щиро дякую за розмову. Успіхів вам.

Леонід Гольберг

Світлив автор інтерв’ю

джерело: газета Майдан