Арміяinform продовжує відстежувати бойові втрати Української армії на Сході нашої держави. В березні 2020-го внаслідок бойових дій загинули 11 воїнів-героїв. Усі вони — представники ЗСУ. Ми зібрали для вас імена, дати й історії про полеглих за нашу незалежність захисників. Згадаймо найкращих синів України поіменно…
Сергій Руських, сержант 46-ї десантно-штурмової бригади ДШВ ЗСУ
1 березня під час підвезення продуктів до позицій українських захисників поблизу населеного пункту Нижньотепле російські окупанти помітили наш автомобіль і застосували протитанковий ракетний комплекс. Унаслідок влучання протитанкової керованої ракети в кабіну автомобіля загинув сержант 46-ї десантно-штурмової бригади ДШВ ЗСУ Сергій Руських. Ще четверо наших захисників дістали поранення та бойові ураження.
«Враховуючи те, що відстань до автомобіля українських військових становила близько 3500 метрів, цілком імовірно, що прицільний вогонь на ураження по ньому вів підготовлений оператор-навідник ПТРК збройних сил Російської Федерації, а не поспіхом навчена вчорашня цивільна людина», – зазначили в пресцентрі Об’єднаних сил.
Сергій Руських був достойним воїном свого народу. Він народився 31 січня 1979 року в Маріуполі, рідний Донбас боронив з 2018 року. Вдома на 41-річного воїна чекали батьки, дружина та маленька дитина.
Володимир Черненко, старший сержант 58-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ імені гетьмана Івана Виговського
Володимир Черненко – друга бойова втрата місяця. 3 березня окупанти відкривали вогонь поблизу Луганського з великокаліберних кулеметів і стрілецької зброї. Саме тоді й загинув старший сержант Володимир Черненко.
Хлопець народився 28 січня 1995 року, проживав у Новгород-Сіверському районі Чернігівщини. Був призваний на службу за контрактом 1 березня 2017 року. До останніх днів Володимир захищав Україну на Сході. Йому було лише 25 років…
Дмитро Фірсов, лейтенант 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр»
Дмитро Фірсов загинув 6 березня внаслідок підриву БМП під Кримським, що на Луганщині. 40-річний донеччанин був командиром взводу механізованого батальйону в 93-ї ОМБр. Так сталося, що під час виконання бойового завдання воїн віддав своє життя, загинувши від мінно-вибухової травми, не сумісної з життям.
Народився Дмитро 5 січня 1980 року. До війни разом із сім’єю жив у Донецьку. Після початку російської агресії взяв до рук зброю й пішов обороняти рідну землю. Спочатку був добровольцем у батальйоні «Донбас», а за кілька місяців перейшов у 93-тю бригаду, яка стала для нього рідним домом у прямому й переносному сенсі. Адже у графі «домашня адреса» він зазначав номер військової частини.
«Усе почалося, коли ми разом евакуйовували наших хлопців з Іловайського котла у складі батальйону «Донбас». Потім, наприкінці жовтня, ми потрапили у 93-тю бригаду. 11 січня 2015 року ми зайшли в Донецький аеропорт. «Фірс» (позивний Дмитра) був надзвичайно фартовий, я взагалі дивуюся, як він тоді вижив! Ще ми воювали на околицях Донецького аеропорту. Разом з ним брали висоту 93-17. Це так званий Мурашник – насип біля злітної смуги ДАПу. Її тримали сєпари, а ми їх звідти вибили. І досі злітна смуга контролюється українськими військами з цієї висоти. Він був справжнім воїном. Пішов на фронт звичайним солдатом, але дослужився до офіцера», – згадує Дмитра побратим з позивним «Грач».
«Він був сміливий, безстрашний. Чудово володів мистецтвом війни. У 2015-му під час боїв у Невельському на Донеччині Дмитро вже підривався у БМП на протитанковій міні. Але тоді був лише контужений. Потім, восени, на тому ж напрямку під час розвідувального виходу він знову підірвався й ушкодив ногу та око. Згодом ми понад рік воювали у Кримському біля Бахмутської траси. Також Дмитро тримав оборону в районі Новотроїцького, Новоселівки Другої й знову на Бахмутській трасі, де й загинув», – згадує побратим з позивним «Слон».
Відомо, що «Фірс» також брав участь у міжнародних навчаннях orbital і combined resolve. 1 грудня 2015 року указом Президента був нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни» (тоді ще як молодший сержант).
«Я навіть не уявляю, чи можна взагалі замінити таку людину. Це був мотивований офіцер, патріот, що воював з перших років війни, навчений керувати людьми й технікою», – каже про загибель бійця командир бригади полковник Дмитро Брижинський.
Поховали героя у Вінниці, де нині живе його сім’я – дружина й син.
Дмитро Осичкін, старший солдат 57-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ імені кошового отамана Костя Гордієнка
5 березня поблизу селища Піски під Донецьком унаслідок підриву на невстановленому вибуховому пристрої близько 23:00 загинув старший солдат, військовослужбовець 34-го батальйону 57-ї ОМПБр Дмитро Осичкін.
Пресофіцер 57-ї ОМПБр Лідія Василенко зазначає, що це була втрата бойова, хоч і не під час обстрілу. «Що саме сталося – триває службове розслідування. Можливо, зайшла ДРГ, стояла «закладка». Він її зачепив. Це була граната, скоріше за все – Ф-1. При цьому не виявлено кільця гранати. Залишається питання, як вона туди потрапила», – розповіла Василенко, маючи на увазі ймовірний підрив Дмитра на «розтяжці».
Дмитру було всього 26 років. Поховали його у селі Новогригорівка Генічеського району Херсонської області. У хлопця залишилися батьки.
Євген Черних, боєць 57-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ імені кошового отамана Костя Гордієнка
Євген Сергійович Черних народився 1991 року в селищі Райське на Херсонщині. Хлопець брав участь в АТО. Після звільнення зі Збройних Сил до кінця 2019 року працював у Новокаховському комунальному підприємстві «Муніципальна охорона», яке сформоване з ветеранів АТО/ООС та виконує функції з підтримки громадського порядку та збереження комунальної власності у Новій Каховці й інших населених пунктах ОТГ. У січні 2020 року солдат Черних підписав другий контракт і вже у складі нового підрозділу відправився на Донбас.
8 березня російські окупанти обстріляли з протитанкового ракетного комплексу вантажівку одного з підрозділів Об’єднаних сил, яка рухалася до позицій українських військовослужбовців у районі селища Опитне (між Пісками та Авдіївкою, на захід від передмістя Донецька). Внаслідок влучання ПТКР Євген загинув. Захиснику було лише 29 років…
Богдан Петренко, солдат 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців
Богдан Петренко помер у Військово-медичному центрі в Харкові, куди був доставлений з важкими пораненнями. 4 березня боєць зазнав важких уламкових поранень голови під час обстрілу позицій бригади під селом Оріхове Луганської області. Тоді окупанти вчинили два нальоти за добу – з мінометів калібрів 120 та 80 мм, а також зі станкового протитанкового гранатомета.
«З того часу хлопець перебував у комі, шансів йому, на жаль, не давали майже ніяких, але після евакуації в госпіталь він боровся за життя ще майже шість днів», – розповів представник 72-ї бригади.
Хлопцеві було всього 23 роки. Він народився в селі Кощіївка Фастівського району Київської області. Як розповіли в підрозділі, солдат Богдан Олександрович Петренко служив на посаді старшого навідника гранатометного взводу.
«Командування та особовий склад 72 ОМБр імені Чорних Запорожців висловлюють слова щирої вдячності та глибокого суму батькам нашого побратима, синові Кирилу, який у три роки залишився без батька, рідним, друзям воїна Богдана», – зазначили в пресслужбі бригади.
Андрій Ведешин, Віктор Солтис, Ілля Пережогін – бійці 131-го окремого розвідувального батальйону
10 березня не стало трьох молодших командирів… Андрій Ведешин загинув від першого пострілу ПТРК. Віктор Солтис – на півдорозі до госпіталю. Того ж вечора підрозділ утратив ще одного побратима – Іллю Пережогіна, снайперська куля не залишила йому шансів.
– Я скажу банально, але це справді так. Андрій, Віктор та Ілля – справжні герої, життєрадісні та мужні чоловіки. Про них не почуєш жодного поганого слова від товаришів по службі, – прокоментував Олександр, побратим загиблих. – Наразі готуємо подання на орден «За мужність» ІІІ ступеня, і кожен з них цілком більш ніж заслуговує на цю державну нагороду.
Про загиблих розвідників побратими можуть говорити годинами. Та не на камеру… Ще б пак! Розвідка! Уся їхня робота – за грифом «цілком таємно».
– 32-річний одесит Ілля Пережогін прийшов до нас служити з мотопіхотної бригади, вже мав чималий бойовий досвід – рік воював на передових позиціях. Контракт на один рік з нашою частиною він підписав торік 12 березня… Віктор Солтис – з Кіровоградщини, наш розвідбат – його перше місце служби. Без батька тепер залишилась донечка. Йому було всього 26… Вінничанин Андрій Ведешин служив у нас майже три роки. Його, як і Віктора, не дочекалась маленька донечка… Йому було 32…
Олексій Золін, сержант 30-ї окремої механізованої бригади ЗСУ імені князя Костянтина Острозького
19 березня Україна втратила ще одного мужнього захисника. На одній з позиції, що на Луганщині, від ворожого снайперського вогню загинув Олексій Золін. Він служив у 30-й окремій механізованій бригаді ЗСУ імені князя Костянтина Острозького.
У той день російські окупанти вкотре порушили режим припинення вогню. У Військовій службі правопорядку поінформували, що 35-річний сержант Золін загинув о 19:30 у районі Попасної від смертельного поранення в голову. Командування Об’єднаних сил висловило глибокі співчуття близьким і рідним загиблого воїна, зазначивши, що «такі підступні дії окупантів не залишаться безкарними».
Володимир Мовчанюк, молодший сержант 57-ї окремої мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка
30 березня від кулі снайпера загинув боєць з Вінниччини – Володимир Мовчанюк 1983 року народження. Володимир проходив службу у 57-й окремій мотопіхотній бригаді імені кошового отамана Костя Гордієнка. Молодший сержант загинув під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Первомайське Ясинуватського району Донецької області.
Військовослужбовець проживав у селі Андрушівка Погребищенського району Вінницької області, служив за контрактом із травня 2015 року.
«Кожна крапля крові тих, хто поклав своє життя заради цілісності й незалежності України, не дає нам, живим, морального права пощадити ворога. Ворог прийшов до нас зі зброєю і буде знищений», – написали на сторінці 57-ї ОМПБр.
Вічна слава й світла пам’ять Героям, імена яких навіки ввійшли в історію України!
