ексклюзив: Сучасна жива історія родини переселенців з Донбасу
2021-03-16 17:57:53
До редакції газети «Гомін Галичини» звернувся пан Олександр Бондаревський, який до 2014 року зі своєю сім’єю мешкав у Донецьку. Пропонуємо увазі шанувальників газети розповідь очевидця окупації російським військом у Донецьку. Авторські права збережені.
Спогади переселенця
початок
Тоді, весною 2014 року, коли все починалося, ми вважали, що все скоро скінчиться. Ми були впевнені , що незабаром пролунає наказ після якого наші війська та міліція покладуть край тому беззаконню і свавіллю яке почалося. Спочатку був захоплений Крим, невідомими природі зеленими чоловічками, потім Слов’янськ, якимись озброєними бандитськими угрупуваннями. Нам не вірилось що це відбувається в нашій Україні, не в середньовіччі, а у 21 столітті, але це дійсно все було наяву.
Саме тоді Донецьк почав “бурлити”. Мешканці міста почали різко ділитися на тих, хто твердо стояв за Україну та на тих, хто бачив Донбас у складі Росії. Повсюди проходили мітинги то одних, то інших. Зазвичай такі мітинги закінчувались бійками. А ще більше, ці прихильники Руського миру, любили після зборів ловити людей, які розходились по домівках, і бити їх. Били жорстоко. При цьому використовували стрижні арматури, бури до перфораторів довжиною по пів метра, дерев`яні біти та й просто палки.
На мітингах з’являлися молоді люди спортивної статури в цивільному одязі , яких потім почали називати тітушками. Тітушок привозили організовано у великих автобусах. Не рідко автобуси мали ростовські номери. Ці молодики поводили себе нахабно та задиристо. Вони кричали, перебивали ораторів, підтримували сепаратистів, сварилися матерними словами , дратували та ображали українців. Після цього починалися бійки. Вони бачили хто саме стоїть за Україну, хто бандерівець, як вони нас називали, накидувались на тих людей і били їх. Або після мітингу людей наздоганяли і калічили.
Пам’ятаю останній великий мітинг на центральній площі імені Леніна в Донецьку, який відбувся в квітні 2014 року. Тоді міліція перегородила площу навпіл. На одній половині зібралися прихильники України на другій прихильники «руського миру». Ораторам по черзі давали слово біля мікрофону. Кожного виступаючого підтримувала то одна половина людей, то інша. Звісно, що сепаратисти не витримали та почали кидати в нас яйця, пляшки з водою, а після зборів , тих хто розходився не групами, а по одному, почали наздоганяти і бити.
Потім в Донецьк зі Слов’янська прибула ціла колона озброєних людей зі своєю технікою і зброєю. Чому ці бандитські формування пустили в Донецьк - я не знаю.
Після цього в місті почалася «вакханалія» і «армагедон». До прибувших бойовиків приєдналися сепаратисти, дармоїди, алкоголіки, та всі ті хто хотів мати зброю і погратися у войнушку. Почали прибувати озброєні люди з різних регіонів Росії, які мріяли заробити на грабіжах і мародерстві.
Ця маса озброєних людей почала стрімко розростатися. Люди з автоматами почали ходити вулицями міста, часто в нетверезому стані. Цих людей можна було бачити на кузовах вантажівок в самому центрі Донецька. Почалося планомірне захоплення важливих будівель і об’єктів міста Донецьк.
У величезній 12 поверховій будівлі Донецької облдержадміністрації розташувався головний штаб сепаратистів. Центральний вхід захищала стіна з бетоних блоків, на ній стояли великокаліберні кулемети і несли охорону озброєні люди.
Захоплення будівель відбувалося тихо без пострілів. Господарі об’єктів не мали ні наміру ні можливості їх боронити. Так були захоплені - Донецьке управління Укрзалізниці, головна пошта, районні відділи міліції, приміщення райдержадміністрацій і решта адміністративних будівель.
Біля Куйбишевського районного відділу внутрішніх справ на даху гаража я бачив мішки з піском на яких було встановлено кулемет і троє зелених чоловічків з автоматами несли там службу. Проїзджаючи повз СБУ по Донецькій області я був вражений – двері такої грозної організації вибиті. Дорога між СБУ і управлінням МНС перегороджена бетонними блоками та всюди по всьому місту якісь озброєні люди з автоматами.
На легкові машини, які їздили містом з прапорцями України, нападали сепаратисти і палками били вікна, а також могли викинути з машини і відібрати її. Крім того почався такий бум на автомобілі , коли всі машини що стояли на подвірр’ях багатоповерхівок або біля будинків відбирали. Просто під’їзджав евакуатор, завантажував до себе машину і цей автомобіль зникав назавжди. Таким чином пограбували багатьох мешканців Донецька. Особливо озброєним людям подобались дорогі автомобілі. Якщо під час завантаження автомобіля вибігав його власник, то на нього направляли ствол автомата і ставили до стіни, де він стояв поки евакуатор з його машиною на кузові не зникне за поворотом.
Настав такий час, коли в Донецьку не стало влади і правоохоронних органів. Тепер будь-хто міг безкарно коїти будь-які злочини, навіть в тебе на очах, і ніхто не міг прийти тобі на допомогу. Так часто бувало - озброєні люди вдиралися до квартири чи до хати, де під тиском зброї, за допомогою знущань і кулаків забирали в господарів цінні речі, золото і гроші. А найжахливіше те, що цим ображеним людям звернутися по допомогу не було куди. Деякі зверталися до бандитів і ті за гроші вирішували їх проблеми та інколи повертали «легковушки».
В травні 2014 року сепаратисти влаштували незаконний референдум на якому нібито більшість мешканців області проголосувала за відокремлення від України. Голосувати можна було ходити по декілька разів і на різні дільниці. Людей заманювали дешевими продуктами, які продавали з машин поблизу від місць голосування.
Після так званого референдуму почалось стрімке нарощування їхніх військових сил. Більше з’являлися озброєні люди відверто не українського походження. З’явилися блок пости навколо Донецька, де перевіряли документи та обшукували всі машини. На залізничному вокзалі - озброєні патрулі, які вибірково перевіряли документи та вміст сумок і валіз.
Було більше чути постріли . Найчастіше свої міномети бойовики ставили біля житлових будинків. Вони привозили на машині міномет робили штук 5 пострілів у бік української армії і потім швиденько згортали його й вивозили, щоб не отримати у відповідь з українського боку гарматних снарядів, як тоді в народі називалося – в отвєтку.
На волю
Жити в країні де панує тільки один закон сили, не можливо. Ми вирішили терміново виїхати з Донецька. Зібрали деякі речі, що вмістилися в нашу легкову машину, і рушили в далеку подорож. Я знав одну дорогу на якій ще не було блокпоста, там дорогу перегороджували тільки бетонні блоки, які , зазвичай, хтось розтягував по боках узбіччя і звільняв проїзд для машин.
Ми сильно нервували, але, на наше щастя, бетонні блоки стояли на узбіччі і проїзд був вільним. Без перепон ми проїхали повз Мар’їнки і по дорозі на Курахово побачили український прапор, це був наш блокпост і солдати були наші. Радість переповнювала наші серця. В нас перевірили документи , ми подарували їм блок цигарок, побажали один одному щастя і поїхали.
Ми були вільні на вільній землі!
Проїхали ми не багато, пару кілометрів. Ейфорія минула тепер ми опинились перед реальністю. А реальність була така: - зі мною в машині сиділи дружина, яка ходить на милиці, донька, яка залишилась без роботи, онука, якій було лише 7 років, я теж був хворий в той час. В нас не було житла, домашніх речей, одягу, роботи – нічого. Хоч Україна і велика , а їхати нам не було куди.
Ми поїхали просто вперед по дорозі. Коли впали сутінки, ми під’їхали до міста Дніпропетровськ (нині Дніпро), нас зупинили на блокпосту для перевірки документів і запитали: - Куди ви їдете? Я чесно відповів:- «Не знаю». Я дійсно не знав куди я їду. Так ми доїхали до Києва. Це велике , гомінке місто, де всі кудись поспішають та нікому немає справ до нас і наших проблем. Два дні ми пожили в столиці та поїхали до мого друга Ярослава Кричковського у Дрогобич.
Мені здавалося, що Ярослав єдина людина у світі, яка дійсно була рада нашому приїзду. Він не дозволив нам жити будь-де, а поселив нас всіх у себе в квартирі. Через тиждень він познайомив нас зі своїм старим другом Михайлом Столяром. Ця чуйна людина зі співчуттям віднісся до нашого становища і поселив нас в офісі своєї виробничої бази в селі Сторона Дрогобицького району. Так ми прожили в селі майже півтора роки.
Що найбільше зворушило нас до глибини душі – ставлення мешканців села до нас і до нашої біди. Мені здається, що не було жодної людини в селі , яка б не хотіла би нам допомогти. Коли ми поселилися в офісі в нас не було ні виделки, ні тарілки, ні горнятка – нічого. Ольга Андруневчин з Ярославою Столяр допомагали всім чим могли. Люди несли нам молоко, сир, яйця, картоплю. Не можу не згадати Наталю Кигичак , Марію Кундик, які піклувалися за нас як за родичів. Люди в Стороні дуже добрі ми з вдячністю згадуємо всіх і кожного. Так помалу стихнув біль у наших душах від перенесених втрат і переживань , допоміг в цьому і місцевий священик отець Федір. Я одужав, влаштувався на роботу за фахом інженером- будівельником і живу в селі Солонка. А тут в Стороні я маю багато друзів. З 2014 року я є переселенцем з рідного міста Донецька, а не сепаратюга, як деякі люди хочуть мене опорочити. В тому зміст мого звернення. Сепаратист – це дуже страшне, неприємне і гидке слово.
З вдячністю згадую красиве село, добрих і душевних людей. Я патріот українського Донецька.
Прийде час і ми повернемось додому.
на фото:(зліва на право) Олександр Бондаревський, Михайло Столяр, Василь Андруневчин - це мої друзі. В селі Сторона. Світлив автор.
Олександр
Бондаревський
джерело: автор