Ґжеґож Ґауден: Львів. Епіфанії

У львівському видавництві репортажної та документальної літератури «Човен» на початку листопада в українському перекладі Андрія Павлишина вийшла книжка польського публіциста Ґжеґожа Ґаудена «Львів: кінець ілюзій. Оповідь про листопадовий погром 1918 року». З люб’язного дозволу видавців та автора пропонуємо передмову Ґжеґожа Ґаудена до українського видання. До українських читачів Я переглядаю польські Інтернет-портали, які розчулено реконструюють казковий польський Львів від кінця ХІХ століття до 1939 року. Світлини предків, краєвиди, листи, вирізки з газет. Польська «кресова»* Аркадія. Місто гармонійного та прекрасного життя поляків… А біля нас, разом із нами, лише завдяки нам, полякам – євреїв, русинів і вірмен. Образ, намальований нащадками львів’ян і людей, яких Львів безповоротно причарував. Це щасливе місце, спільнота щасливих людей. Ідилічна олеографія міста видатних учених і митців, важливих промислових фірм, автомобільних перегонів і футболу, прекрасної старої та дуже новочасної архітектури, кладовища на Личакові, Стрийського парку, легендарних цукерень, одна з яких – «Шкотська» – зробила величезний внесок у розвиток світової математики, готелю «Жорж» та вулиці Академічної. Перелічувати львівські чудеса можна ще дуже довго. Справжнісінькі. Ця ностальгія живе і в мені. Я познанець, я не став львів’янином, бо це неможливо, але я почав «належати Львову». Так описав свої стосунки з цим містом у прекрасному есеї «Львівські епіфанії» Юрко Прохасько. Він не народився у Львові, але від студентських часів більшу частину свого життя мешкає там. *** Я народився і виховався на заході Польщі, у Познані. Понад 1000 років тому це була перша польська столиця. Таке важливе для Польщі історичне місце після розподілів наприкінці XVIII століття було включене до Пруссії та зведене до ролі провінційного міста. Кордон між Пруссією та Росією пролягав за 50 км на схід від Познані, і німецька влада перетворила місто на фортецю, яка мала захищати розташований у 300 км на захід Берлін від російської навали. Польські мешканці зазнавали репресій, їх заохочували або всілякими способами змушували змінити польську національну ідентичність на німецьку. Я нічого не знав про Львів. Львів для познанців не мав значення – попри те, що у Львові університет був із XVII століття, а в Познані постав щойно в 1919 році. Причому також за допомогою професорів зі Львова. Один із них – поручник Антоній Якубський, учасник польсько-українських боїв у листопаді 1918 року у Львові, а потім професор Познанського університету – з’являється на сторінках цієї книжки. Для німців Познань і Великопольща були сходом. Схід пах відсталістю, можливо, навіть примітивізмом. Німецькі чиновники, скеровані до Познані та інших міст Великопольщі, отримували Ostzuläge – спеціальний «східний додаток». Він мав заохочувати їх перебиратися на ці відсталі, колись підкорені терени. На німецькі східні «креси». У познанському підході до Львова я вбачаю аналогію. Для познанців Львів був сходом. *** «Оборона Львова» – це термін, прийнятий у Польщі для опису польсько-українських боїв за Львів у листопаді 1918 року. Термін, який у часи комунізму переказували в Польщі мало не підпільно, у Познані не мав особливої ваги. Познанці жили пам’яттю про Великопольське повстання 1918 року, коли, на відміну від польських мешканців Львова, вони без жодної допомоги польських військ самі відбили у німців місто й увесь реґіон. А найпотужнішими були в Познані спогади про антикомуністичний бунт 28 червня 1956 року, ініціаторами якого були робітники закладів Гіполіта Цеґельського. Криваво придушене військом повстання усунуло сталіністів від влади, але комунізму в Польщі не повалило. *** Пам’ять про жертв Червня 1956 року була виразно присутньою в познанській «Солідарності», де активно діяв і я. У редакції заснованого й очолюваного мною тижневика „Obserwator Wielkopolski”, який видавала «Солідарність», мене відвідав Львів. Це сталося восени 1981 року. Тоді до редакції завітав працівник польської фірми «Енерґополь», яка щось будувала у Львові. Я не знаю його прізвища. Він був дуже обережним. Чоловік приніс світлини ущент зруйнованого, навмисно вичовганого бульдозерами кладовища Оборонців Львова. Кладовище цілеспрямовано нищили за вказівкою совєтської влади. Світлини були зроблені потайки та контрабандою привезені до Польщі. В офіційній пресі вони не мали шансів на публікацію, а їхній автор ризикував наразитися на репресії. Як головний редактор я вирішив опублікувати фоторепортаж. Я замовив статтю про кладовище і події 1918 року у Львові. Це була перша в Польщі публікація, яка показала, що діється з кладовищем. Пізніше її передрукували багато газет «Солідарності». *** Через кілька днів після виходу статті я сидів пізно увечері сам в офісі «Солідарності». Хтось постукав у двері. До кімнати увійшов невисокий літній чоловік, дуже засапаний (редакція містилася на п’ятому поверсі), і з порога запитав, чи я – це я? Він стояв і довго хекав, але, гадаю, не лише від утоми, а й від знервованості. Він збирався сказати мені щось важливе. Я запросив його сісти. Чоловік представився робітником закладів Цеґельського – легендарного заводу і святого для «Солідарності» місця. Він сказав, що є членом і активістом «Солідарності». А відтак, помовчавши хвильку, додав, що він українець. І що текст про кладовище Оборонців Львова завдав йому болю. Він – українець, робітник закладів Цеґельського – навмисне прийшов із проханням, щоб ми зважували слова. На його думку, такий спосіб представлення польсько-українського конфлікту, як у нашій публікації, відповідає інтересам совєтського та російського імперіалізму. Це вбивання клину між двома нашими народами: поляками та українцями. Я досі пам’ятаю його тихий і тремтячий від емоцій голос, погляд, спершу втуплений у письмовий стіл, за яким ми сиділи, а потім сповнений напруги, спрямований мені в очі. І сором’язливу усмішку наприкінці зустрічі. Він говорив спокійно, а водночас із певним острахом, і був дуже схвильованим. Цей чоловік жив у місті, де добре велося польському націоналізмові, а багато його мешканців називали себе ендеками; тож він, мабуть, ретельно приховував свою національну ідентичність, проте вирішив зізнатися мені, що він українець, і – як українець – застерегти мене. Таким ось чином у моєму житті з’явився польсько-український Львів. У 1981 році в Познані. Мені було 28. Натомість польсько-єврейський Львів з’явився на два роки раніше, в Цюріху, коли мій літній співвітчизник із мстивою ностальгією та ентузіазмом похвалився мені, що лупцював євреїв, коли був львівським студентом. Я пишу про це в книжці. *** Сьогодні, майже через сорок років, читаючи схвалений і опублікований мною текст, я бачу, як бездумно тиражував польські стереотипи про польсько-український конфлікт. Завдяки візитові не знаного мені на прізвище мудрого й доброго чоловіка я пообіцяв собі бути дуже уважним у ставленні до львівських справ і польсько-українських відносин. Я надзвичайно вдячний йому за це. *** У листопаді 2004 року я прилетів до Львова, щоб спостерігати за другим туром президентських виборів. Я був тоді головним редактором газети „Rzeczpospolita”. Місто було дуже нужденне, тьмяне. Я відчував величезну напругу. Напередодні та в день виборів я прогулювався Львовом, заходив до храмів, уважно приглядався до перехожих. Я був для стрічних приятелів та їхніх знайомих людиною з іншого, вільного та безпечного світу. Я бачив: моя присутність була неначе знаком надії, що очікуване фальшування виборів не залишиться непоміченим для світу. Я пам’ятав свої подібні відчуття з часів «Солідарності» у 1980-1981 рр., а потім воєнного стану. Присутність когось із-за кордону підбадьорювала нас. Може, тому за день до голосування, у цю сповнену найбільшої напруги мить, коли ми частувалися удвох, мій український приятель, чий український патріотизм межував із націоналізмом, але, на щастя, не переступав цієї межі, із власної невимушеної волі, виразно й голосно, дивлячись мені прямо у вічі, сказав: «Ґжеґожу, ми знаємо, що це місто збудували поляки. Але Львів – це українське місто!» Я відповів: «Так. Це місто збудували поляки. Але тепер це українське місто. Повторюй це!» Він більше ніколи не повторював цього речення, коли ми зустрічалися згодом. Я іноді цитую його і у Львові, і в Польщі. *** Однак для мене найважливішим є те, що Львів будував Польщу і творив польську ідентичність упродовж сотень років. І добре, й погано. Найчастіше добре, хоча моя книжка – якраз про лихий внесок Львова в польську історію. Без Львова немає історії Польщі. Так само як і Львова немає без його багатовікової польської історії. Мені б дуже хотілося, щоби про це знали й пам’ятали сучасні українці, особливо львів’яни. *** Львів – це місто, мешканці якого зазнали всіх можливих злочинів і страждань XX століття. Злочинне насильство прийшло до Львова у XX столітті ззовні, одразу після вибуху Першої світової війни. Перший погром у Львові влаштувала після здобуття міста російська армія. У неділю 27 вересня 1914 року козаки на конях увірвалися до єврейської дільниці, б’ючи та вбиваючи шаблями перехожих. У цій справі ніколи не проводилося жодного слідства. Від 1939 до 1941 року Львів трощила совєтська Росія. Мешканців Львова – поляків, євреїв і українців, усіх, бодай трохи підозрюваних у тому, що вони можуть загрожувати її владі, – ув’язнювали та мордували. Багато тисяч львів’ян були депортовані на схід. Наприкінці червня 1941 року, перш ніж втекти зі Львова, НКВД винищило тисячі людей у в’язницях на Лонцького, на Замарстинові, в Бриґідках і на Яховича. Мій тесть, який провів у нелюдських умовах рік під слідством у Бриґідках, уцілів, бо встиг отримати 20-літний вирок і потрапив до таборів Сибіру. У 1941–1944 роках німецькі нацисти вимордували львівських євреїв, спалили та зруйнували майже всі львівські синагоги, знищили єврейські цвинтарі. Німці вбивали також польську інтелігенцію й польських вояків руху опору. Совєтський терор повернувся до Львова в 1944 році. Саме тоді, одразу після війни, місто примусово покинули десятки тисяч поляків, корінних львів’ян, нащадків львівських із діда-прадіда родин. Їхні предки будували Львів, творили легенду й престиж цього міста. Совєтська тиранія тривала до 1991 року. Її незліченними жертвами були насамперед українці, які боролися за національні права, за незалежність, але також усі, хто боровся за громадянські свободи, за власну національну чи релігійну ідентичність і пам’ять про історію міста. Тоді ж – на початку 1960-х років – совєтська влада зачинила останню вцілілу синагогу на площі св. Теодора на Замарстинові й влаштувала в ній спортивну залу. Совєти також закінчили розпочате німцями знищення найстарішого у Львові єврейського цвинтаря, чинного від XVI століття. Вони прибрали звідти останні мацеви й перетворили терен кладовища на базарну площу. *** Однак злочини окупантів – це лише частина трагічного минулого Львова. Місто має і власні чорні сторінки історії, написані самими львів’янами, які завдали страждань своїм сусідам і навіть скоїли злочини проти них. У Львові в ХХ столітті процвітали антисемітизм, антиукраїнськість та антипольськість. Багато львів’ян із жахливою енергією всотували й трансформували у вчинки ідеологію етнічної, релігійної, расової чи класової ненависті. Такий Львів, сповнений ворожнечі та зневаги до «іншого», соціальної напруженості й конфліктів, взаємної недовіри, що перетворювалася на запеклу ненависть, також існував. Час від часу він оживав, а точніше, прокидався, щоб сіяти страждання і смерть. Таким був польський погром у єврейській дільниці в листопаді 1918 року, про що йдеться у цій книжці; таким було регулярне побиття і навіть убивства євреїв-студентів польськими бойовиками у львівських вишах 1930-х років; такою була польська дискримінація, зневага та брутальне насильство над українцями; такими були українські замахи на поляків; таким був розстріл польською поліцією робітників-демонстрантів, доведених до відчаю злиднями, безробіттям і приниженням; такими були погроми євреїв в останні дні червня та в липні 1941 року, вчинені переважно українськими мешканцями Львова. І це теж Львів – справжній, а не вигаданий. *** Адам Заґаєвський, автор вступу до польського видання, народився у Львові в 1945 році й того ж року покинув його разом із батьками в рамках совєтської кампанії очищення міста від поляків. У поезії й есеях Заґаєвський повертається до місця свого народження. «І це місто, яке, наче Рим, / Сиділо на семи пагорбах» у його вірші зникає в дощі. В імлі розчиняються його загальновідомі, символічні місця. Вірш називається «Дощ у Львові». Заґаєвський надає Львову виміру Риму – міста цивілізації, міста панівного, міста, яке є одним із наріжних каменів Європи. Так само вважав іще один львів’янин, великий поет Збіґнєв Герберт. У вірші він згадує постать Остапа Ортвіна, який загинув під час німецької окупації Львова, «Застрелений на вулиці / Офіцером ґестапо». Йдеться про Оскара Каценеленбоґена – єврея, безкомпромісного й темпераментного видатного польського літературного критика із невичерпною енергією. «Високий, кремезний, сивий, смаглявий, із кущуватими бровами та чорними козацькими вусами, він уже самою своєю зовнішністю паралізував зазіхання каналій», – написав про нього Юзеф Вітлін. Він був легендарною постаттю міжвоєнного Львова. Обдарований громовим голосом, він публічно й гучно висловлював свою думку. Навіть польські націоналістичні антисемітські бойовики здалеку оминали його на львівських вулицях. Після окупації Львова в 1939 році совєтською Росією Ортвін публічно відкинув запрошення до участі в створенні літературних організацій. Після того, як німці захопили Львів у 1941 році, він відмовився перебратися до ґетто, відмовився також ховатися у польських друзів, які йому це пропонували. Ортвін залишився самим собою. Він відкинув приниження. Він ходив своїми вулицями коханого Львова як вільна людина. На одній із них його вбили в 1942 році. Так само, як Бруно Шульца у Дрогобичі неподалік. «Скреготали колеса трамваїв на занадто вузьких рейках І всі ми плакали Перехожі та гості Переможці та переможені» – так звучить остання строфа вірша. Хто тут перехожий? Хто гість? Хто переможець? Хто переможений? У місті Остапа Ортвіна, яке досі сидить на пагорбах у тиші й жалобі за незліченними жертвами злочинів, скоєних проти його мешканців. *** Міф про безтурботне місто, де з покоління в покоління поруч жили у злагоді різні народи, львів’яни різних конфесій, міцно осів і в моєму польському уявному світі. Я шукав і шукаю його доказів. Перебуваючи у Львові, я завжди вибираюся в неділю вранці до Старого Міста. Я починаю прогулянку з Ринку. Йду вулицею Краківською. Заходжу до Вірменського катедрального собору. Зазираю до греко-католицької церкви Преображення Господа нашого, повертаюся Театральною, щоб увійти до збудованого єзуїтами костелу Петра і Павла – нині греко-католицького храму. Відтак заходжу до латинського кафедрального собору, а звідти йду через Ринок вулицею Руською до православної церкви Успіння Божої Матері. Іноді навідуюся до домініканців і бернардинців, храми яких тепер є греко-католицькими святинями. Усі ці сакральні споруди розташовані одна від одної на відстані п’яти хвилин пішої ходи. У храмах я бачу натовпи львів’ян, які моляться. Вони виходять із них погідні й неквапливо розходяться вуличками Старого Міста. Перетинаються, вітаються, усміхаються одні одним, а я відчуваю себе в просторі приязних навзаєм релігій. Якось я навіть натрапив під мурами Петра і Павла на службу, яку відправляли на вулиці за допомогою мегафонів. Згодом я дізнався, що це греко-католицькі «лефевристи», які не мають власного храму у Львові. Вони відправили свою службу Божу без жодних перешкод, а потім провели процесію навколо площі Ринок, повної туристів і львів’ян різних конфесій. Вони, зокрема, несли транспаранти, які застерігали від антихриста і гомосексуалізму. Такі ж застереження лунали і з мегафонів. Ніхто з присутніх на ринку не протестував, а «лефевристи» не виявляли жодної агресії. Вони навіть здавалися трохи зніченими перед натовпами львів’ян і туристів. *** Я люблю спостерігати у Львові за людьми, які в неділю поспішають на богослужіння, на молитви в храмах різних Церков. У недільний полудень у Старому Місті я чуюся трохи як в Єрусалимі, святому місті для багатьох релігій, де поруч моляться послідовники багатьох конфесій. Ось тільки у тому справжньому Єрусалимі я щокроку бачу ізраїльських солдатів, які пильнують, щоб ніхто не напав на послідовників іншої релігії. У сучасному Львові, у Старому Місті, де стільки церков змагаються за душі вірних, я зустрічаю мир. Немає жодного правоохоронця, який мусив би захищати послідовників одного обряду від послідовників іншого. Для мене це образ гармонії, знаний зі сповнених туги описів давнього міфічного Львова. *** Однак це ілюзія, адже й сьогодні у Львові тривають запеклі суперечки про публічне використання мов, сакральні споруди, кладовища та історію міста. На щастя, безкровні. Певно, образ недільної релігійної гармонії у львівському Старому Місті є витвором моєї уяви, здійсненням мрії про толерантний Львів, моєї наївної віри, що він існував насправді, а не лише у ностальгійних записах мемуаристів. Це плід моєї незмінної надії, що той міфічний Львів передав свою спадщину сучасному. *** Сьогодні у Львові мешкає лише мізерна групка євреїв, але для євреїв світу Львів був, є і завжди буде одним із найважливіших міст у їхній історії. У Львові залишилася тільки нечисленна група поляків, але польська історія там є і нікуди не зникне. І добра, і лиха. І Львів ніколи не зникне з польської історії. Чи присутня пам’ять про жахливі трагедії, які я тут згадував, у сучасних львів’ян? Чи є вона незабутнім застереженням і закликом до толерантності? Образ недільних молитов сучасних львів’ян – поруч, а не супроти одні одних – дає таку надію. *** Львів сяє пам’ятками і вродою міста, а також дихає історією, в якій, крім прекрасних подій, є й жахливі злочини. Ця книжка – про один із них, скоєний у 1918 році поляками проти львівських євреїв. Нехай нагадування про нього та його опис слугує застереженням від ненависті. Я бажаю Львову, який став мені таким дорогим, випромінювати на Україну, на Польщу і на світ міжособистісну гармонію, толерантність, згоду понад релігійними, національними, расовими та всілякими іншими відмінностями. Ґжегож ҐАУДЕН Ґротув, 30 травня 2020 року P.S. Перша презентація цієї книжки, ще до її публікації в Польщі, відбулася 20 листопада 2018 року в Україні, в Дрогобичі, під час щорічного літературного міні-фестивалю «Друга осінь». Його вже багато років організовує група українців і українок, пристрасних шанувальників літератури й мистецтва, у роковини вбивства офіцером ґестапо на дрогобицькій вулиці згадуваного великого польського письменника, єврея, дрогобичанина Бруно Шульца.   _________________ [*]Залежно від контексту польське слово «kresy» можна перекладати по-різному: окраїни, околиці, межі, кордони, пограниччя тощо. Однак жодне з цих та інших можливих українських слів не передає повною мірою того значення, яке має на увазі автор, пишучи в оригіналі «Kresy» з великої літери. Тому ми (перекладач, редактор і видавець) вирішили залишити у цьому виданні слово «креси» без перекладу, забезпечивши його авторською приміткою. Отже, пряма мова Ґжеґожа Ґаудена: «У сучасній польській мові слово «креси» власне окреслює землі, які розташовані тепер на схід від Польщі, а в минулому входили до складу I Речі Посполитої. У польській історичній пам’яті «креси» функціонують як створена Польщею Аркадія, щасливий світ багатьох народів, релігій, мов і культур, що живуть у взаємній гармонії. У цьому ідеалізованому баченні «креси» колись були диким і населеним відсталими народами тереном первісної природи, куди поляки, починаючи із середньовіччя, несли європейську цивілізацію. Поляки й справді спорудили тут чудові замки й палаци, чимало видатних польських художників, мислителів і політичних лідерів походили із цих земель. Проте такий підхід замовчує польські колоніальні починання та насильство над місцевою людністю, яка чинила опір прибульцям із заходу. Ба більше, цей дискурс оминає той факт, що поляки, їхня культура та ідентичність також формувалися під впливом східних сусідів, унаслідок чого часто виникав культурний синкретизм. Для польських націоналістів «креси» – це імперський міф унії Польщі та Литви, а відтак I Речі Посполитої, що панувала над Східною Європою. З їхнього погляду панування поляків над східними народами є однією з підстав національної гордості, доказом колишньої могутності Польщі та цивілізаційної вищості поляків. Націоналісти трактували й трактують «креси» як польський життєвий простір (згідно з концепцією XIX століття), а контроль над ними – як умову виникнення та виживання незалежної Польщі і згодом здобуття нею позиції наддержави. Послідовники цієї політичної концепції прагнули до примусової полонізації мешканців цих земель (крім євреїв), щоб посилити „élan vital” польської нації. Термін «креси» увів у вжиток у середині ХІХ століття поет Вінсентій Поль у поемі «Могорт – лицарська рапсодія». Поль, який певний час мешкав у Львові, використовував слова «креси» та «Україна» як синоніми. У його поемі «креси» – це південь України й пограниччя з Великим Степом чи Диким Полем, де живуть, співпрацюючи та воюючи між собою поляки, татари й русини. У міжвоєнний період термін «креси» географічно охопив Західну Україну зі Львовом, а також території Західної Білорусі та Литви довкола Вільнюса. Тоді цей термін і зазнав виразної полонізації: просто «креси» стали «польськими кресами».   [заголовок від редакції – Z] Джерело – “Zbruć” за матеріалами газети Майдан