”Волонтерство – це трансформація особистості”
Інтерв’ю з волонтеркою Каріною Нечитайло
Каріна Нечитайло – студентка 3 курсу факультету журналістики
ЛНУ імені Івана Франка, активна учасниця волонтерського центру Громадське об’єднання “Звенигородщина активна”.
Дівчина родом із Черкас. У перший день повномасштабного вторгнення повернулась додому зі Львова і вирішила бути корисною в рідному місті.
В цій розмові Каріна поділилась власним досвідом у волонтерському центрі, розповіла про труднощі та плани на майбутнє.
- Слава Україні! Каріно, вдячна, що виділила час і погодилась дати інтерв’ю.
- Героям Слава! Мені теж цікаво ділитись власним досвідом з людьми.
- Розкажи яким було твоє життя до 24 лютого?
- Я була у Львові, активно розвивалась у сфері журналістики. Батьки попереджали і закликали їхати додому. Проте я відмовлялась і до останнього не вірила, що буде повномасштабна війна. Вже 24 екстренно поїхала додому. Хоч я з центральної України і ситуація там складніша ніж у Львові, проте з батьками було безпечніше та спокійніше.
- Як ти намагалась тримати себе в руках?
- Звичайно, мені як і всім було психологічно важко. Вдома ситуація відрізнялясь від Львова. Сирена не вмовкала більшу половину доби. Через нашу область проходить повітряний простір країни. Тому було дуже гучно, постійно пролітали винищувачі, літаки. Спочатку ми жили в бабусі. Всі хвилювались. Я намагалась заспокоювати. Саме волонтерство врятувало мене. Там я відчувала себе в безпезі. Це був час мого психологічного спокою. Тут я відчувала легкість. Недарма кажуть, коли працюєш руками, мозок відпочиває.
- Як відомо, ти родом із Черкас і волонтерством займалась там, яка була ситуація в місті у перші дні війни?
- Було моторошно і страшно. Ні людей, ні машин, в магазинах продуктів не було. Пам’ятаю, це був останній день зими. Я йшла містом до свого дідуся. Чула лише шелест дерев. Зупинилась біля будинку, щоб почекати на дідуся. За 15 хв, поки я там стояла, мене оглянули всі мешканці сусідніх будинків. І тут в один момент я бачу як люди почали мене фотографувати. Певно подумали, що я колаборантка. Для людей було незвично бачити людину на вулиці при тому, що це була 16:00 год. Як відомо, саме в наш регіон висаджували десантом багато диверсантів колаборантів. Тому в людей були підстави для страху.
- Чи складно було поєднувати навчання і волонтерство? Викладачі із розумінням поставились?
- Перший місяць навчання було останнім про що я думала. Під час психологічного стресу я не можу працювати розумово. Навпаки, більше енергії виділяється на фізичну діяльність. Попри те, що я відповідальна студентка, яка завжди старанно відвідувала всі лекції, семінари в той період я відчувала відторгнення. Згодом, коли психіка почала звикати до постійного стресу, я почала заглядати, що нам давали і помалу відробляти. Додому приходила о 18:00 год, банально поїла, прийняла душ і приступала до навчання. Мені дуже допомогли друзі, які давали конспекти, пояснювали як виконувати деякі завдання. Щоправда, складність була лише з одним предметом – це фотожурналістика. Мені бракувало лекційних знань. Викручувалась, як могла. Зараз я усміхаюсь про згадане, але тоді, березневими ночами, я плакала над тими книжками. На щастя, усі викладачі висловили розуміння за що я їм дуже вдячна.
- Як ти стала волонтеркою і в яких напрямах працює твоя
організація? Чи мала досвід раніше?
- Перші 4 дні я сиділа вдома, боялась вийти на вулицю. Але розуміла, що мені морально складно: рідні в паніці, потік інформації величезний. Я хотіла бути корисною для країни. Батьки не бажали випускати мене з дому, хвилювались і воліли, щоб я була у безпечному місці. Проте мені вдалось їх переконати. На початку плела сітки. Після цього долучилась до волонтерського центру, про який розповіла подруга. Наша організація займалася видачею гуманітарної допомоги. Це продукти харчування, одяг, засоби інтимної гігієни, інколи були медикаменти. Я вже мала досвід роботи, але в іншій галузі волонтерства. Раніше волонтерила на фестивалі “На каву до Львова”.
- Скільки тонн гуманітарної допомоги отримали і, відповідно, надали ЗСУ та людям, які її потребують?
- Тут неможливо сказати точних цифр. Кожного дня приїжджала фура. Кількість різна: від 5 до 20 тонн. Ми це все розвантажували. У нас була документація, де ми занотовували інформацію про внутрішньо переміщених осіб та кількість допомоги, яку надали. Але я зараз немаю доступу.
- Чи може людина, яка займається волонтерством, і зокрема ти, на цьому щось заробити?
- Однозначно, нічого. Ми працювали чесно. Місяць харчувались за власні кошти, окрім чаю та кави. При тому, що робочий день від 9:00 до 18:00. Згодом ми разом із територіальною обороною харчувались у місцевій їдальні. Виходить ми працювали за їжу (усміхається дівчина).
- Як волонтери знаходять, кому допомагати? До них звертаються люди по допомогу чи вони самі вибирають об’єкти?
- Найперше наша організація допомагала підрозділам, які боронять Україну на Сході серед яких є наші хлопці з Черкас. До мене звернувся друг із запитом. Ми все оформили і шукали саме те, що потрібно його підрозділу. Звертались до інших організацій по допомогу. Таким чином співпрацюють не лише волонтерські організації міста, але й всієї Черкаської області.
- Що потрібно зробити добровольцеві, щоб потрапити в твою організацію?
- Абсолютно нічого. Тут найважливіше - істинне бажання допомогти! Не менш важливо не боятися брудної роботи. Волонтерство – це не про те, що ти сидиш і оформляєш документи. Це, коли ти робиш абсолютно все: перебираєш гнилу цибулю, фасуєш борошно, розливаєш мед. Тобі не важливо чи пошкодиш свій манікюр, чи забрудниш одяг…Головне – жага користі для нужденних.
- Як до волонтерства ставиться держава, а як самі люди – і нужденні, і жертводавці, і нейтральні?
- В нас була мінімальна допомога від місцевих державних органів, а саме надали приміщення і комп’ютер. Рештою займалися організатори та місцеві підприємці. Вони давали свої товари, допомагали закривати збори на авто чи бронежилети. Щодо реакції людей, тут траплялись неприємні ситуації. Багато як місцевих, так і переселенців, вважали, що ми розкрадаємо допомогу. В моменти, коли ти хочеш допомогти, людина починає обурюватись чому їй дали шампунь від кучерявого волосся, а не від прямого. Або ж, чому надали гречану крупу, а не борошно. Не знаю з чим це пов’язано. На жаль, місяць тому на організацію подали заяву до поліції зі звинуваченням про розкрадання допомоги та підробленням документації. Звичайно, це неправда. Неодноразово до нас приїжджала перевірка від обласної адміністрації. Як я вже згадувала, у нас є вся необхідна документація. Люди є різні і кожен по-своєму це сприймає.
- Що найбільше вразило та запам’яталось Тобі за час роботи, можливо випадок чи історія?
- Ой, людських історій було безліч. Я вже й всіх не пам’ятаю. Щодня спілкувалась з іншими людьми. Це були мешканці Бучі, Ірпіня, Лисичанська, Маріуполя. Але історія жінки з Чернігова запам’ятається назавжди. Вона перебувала 10 днів в російському полоні. На власні очі бачила як вбивають її знайомих, гвалтують землячок. Якщо чоловіки намагалися захистити дружин, їх одразу вбивали. Від почутого всі плакали. Тоді я вкотре переконалась, що недарма працюю тут. Я потрібна цим людям.
- Що зробиш в першу чергу, коли скажуть: “Все – Україна перемогла. Ми – вільні”?
- Віддячусь усім тим, хто допоміг мені вижити, покладу квіти, похованим на Марсовому полі, подякую військовим, які були там захищали та здобули цю мрію.
- Після Перемоги продовжиш займатись цією діяльністю?
- Так. Коли ти вже стала волонтеркою, ти не можеш по-іншому реагувати на різні ініціативи. Попри те, що я все літо працювала у Львові, я намагалась виділити час для цієї справи. У мене є руки, ноги, я здорова, сповнена сил та бажання, молода дівчина. Чому я маю не використовувати цей ресурс?
Для мене волонтерство іноді було важким психологічно, але після цього ти стаєш зовсім іншою людиною. Ця справа трансформує особистість.
Христина Кацюрин
