Анізія Онищак не встигла написати багато. Але срібний голос її Слова звучатиме довго.

У спадок –Слово

Померла Анізія Онищак. Не стало серед нас людини світлої й доброї, з чуйним серцем, материнською здатністю відвернути чужу біду, допомогти, порадити, втамувати чужий біль. Але  своїм болем не ділилася ніколи. Не хотіла перекладати на чиїсь плечі не лише своїх страждань, яких за ціле життя мала досить, а навіть і дрібних клопотів. Мужньо несла свій хрест до кінця. Зате щедро ділилася з людьми добром і радістю. Обдаровувала всіх своєю чарівною посмішкою, від якої, здавалося, посміхалося сонце. Завжди готова була на перший поклик бігти, рятувати, підтримати. А тепер пішла…  Пішла собі за далекі обрії і залишила нам і жаль, і сум, і пустку в серці. А ще залишила великий і вічний дар –   Слово, народжене її непересічним Талантом.

Як талановиту журналістку Анізію Онищак знала не лише Дрогобиччина – ціла Україна. Купуючи районну газету, люди найперше переглядали її сторінки в пошуках статей і нарисів Анізії Онищак. Але по-справжньому явила себе вона як письменниця.

Свої оповідання й новели друкувала в газеті «Галицька зоря», на сайті Гоголівської академії. Видала дві окремих збірки «Висока струна любові» і «Час рікою пливе». Стало зрозуміло: серед українських письменників засвітилася справжня чистої води перлинка. Вона принесла в літературу цілий пласт пережитого, вистражданого, щохвилинно переболеного нашим сьогоденням  за останні десятиліття і переплавленого в горнилі свого таланту, своєї майстерності. Йдеться власне про те, що можемо сміливо назвати сучасною літературою. Щодо манери письма  – це делікатне, правдиве й талановите вкраплення доброї старої класики в сучасну українську літературу. Однак не йдеться про копіювання або переспіви, а про своєрідний аристократизм викладу. До речі, правдиво (власне, класично) український! Це живий струмінь на тлі загалом в’ялого і не без російського впливу поступу на нашому літературному поприщі. Безперечною знахідкою є вживання народних прислів’їв, приказок. Що, незважаючи на їх величезну кількість,  органічно вплетені в мову героїв і щедро її збагачують, роблять соковитою й живою, прив’язують до місцевості...

Анізія Онищак не встигла написати багато. Але срібний голос її Слова звучатиме довго.

Своїй товаришці Наталії Микитяк, яка зараз у Канаді, вона написала на skape: «Вийду на подвір՚’я, а квіти питають мене: де наша Наталя, чи побачимо її ще? А я то вже, певне, незадовго й квітів не побачу». Уже не побачить… Але ми бачитимемо й чутимемо її в кожній квітці, які так любила.

…В народі є повір ’я: як помирає хороша людина, в небі запалюється зірка, щоб світити тим, хто залишився на землі. Світло зорі Анізії Онищак світитиме вічно й зігріватиме людей через її Слово.

            Колеги та друзі: Леся Рупняк, Марія Николаїшин, Богдан Николаїшин, Наталія Микитяк,  Роман Пастух, Анна Баневська, Леся Ясюра, Іван Швед