Дрогобичани віршують: Я не спішу. Уже все втрачено назавжди.

Народ мовчить – бо що народу з цього?
Всі ролі наперед розписані давно.
Вже краще зображать дурного і німого.
Нам крутять для овець бараняче кіно.

І ти у цім житті бездумний гвинтик.
Ти сам собі обрав таку паскудну роль.
І до кінця життя гниє вже нитик.
Спасіть його, прошу, змініть йому пароль.

Та вся біда у тім – він іншого не хоче.
Йому прекрасно й так. Він вже до цього звик.
Не пропонуй йому ролей хороших,
Якщо не хочеш, щоб назавжди з світу зник.

А режисер стоїть, сміється, зубоскалить.
Він смертний теж, і дива тут нема.
Він публіку свою веселощами бавить.
Знаходить тільки їй знайомі вже слова.

Він заганяє вглиб, у паралель нещасну,
Де мислити тобі не доведеться вже.
Життя твоє поволі тихо гасне.
Щоб ти не втік – він пильно стереже.

Якась вся чортівня над нами силу має.
Її не подолать так просто, без зусиль.
Щасливий ти тепер, якщо тебе кохають, 
Та вже гряде століттячко безкриль.

Окриленим завжди стинають крила стрімко.
Нема чого злітати до небес.
Кричатимуть спочатку: “Гірко!”,
А потім щоб Ісус вовіки не воскрес.

Все вивернуто так, що навіть мудрий з мудрих
Не зрозуміє цю шалену круговерть.
Нам мізки режисер все пудрить й пудрить,
А там, дивись, - тебе стрічає смерть.

Нічого ти не встиг на світі зрозуміти.
За тебе вже давно вирішують усе.
Лягають на могили свіжі квіти.
І хтось німу печаль із цвинтаря несе.

Анатолій ВЛАСЮК
6 грудня 2016 року