Оксана Луцишина: я сховаю тебе щоб ніхто не побачив…

Оксана Луцишина: я сховаю тебе щоб ніхто не побачив…

2021-07-04 21:06:51

Оксана Луцишина: я сховаю тебе щоб ніхто не побачив…

Вона в усьому, в творчости теж, – щира. правдива, справжня. Вірші поетки надихають, очищають, підносять над буденністю, спонукають до роздумів. І – дарують неабияке задоволення відчитання. Сьогодні в нас чергова зустріч з незрівнянною Оксаною Луцишиною. Ми дякуємо нашому постійному другові та авторці за цю яскраву добірку.

 

***

снилося ніби я молода вродлива

американка або німкеня

ну із тих у котрих є діти

церква і кухня

у затишних і світлих котеджах у яких пізніше

з‘явиться полтергейст і спитає –

ну як ти? нормально тобі тут жилося

без мене?

жінка повинна любити громаду

повинна любити дітей і любити

світле, все світле, ну я не знаю

яку-небудь яблучну шарлотку присипану

цукровою пудрою, любити

блиск ялинкових прикрас

я заплющую очі і десь на повіках бачу кіно –

ідуть елевсінські містеріі

не для того щоби примирити живих зі смертю

а щоби примирити іх із безсмертям

і от воно дихає дихає

на незрозумілій мені мові

на незрозумілій мені темряві –

ніхто не знайде тебе

поки ти не загублена

 

***

ну добре а якщо за найгіршим сценарієм у дусі дейла карнегі: ти всіх втратила

всіх кого любила і кого могла би любити

і у якості втіхи тобі залишилися тільки карл маркс

і берні сандерз

і якісь жінки, там же мали бути якісь

жінки; але ти не пам‘ятаєш жінок

бо тебе не вчили іх пам‘ятати

дейл карнегі сидить у кав‘ярні із назвою оксфорд

п‘є свій колоніальний чай і думає – ну нарешті

я врятував цивілізацію

не мені з ним сперечатися: я нікого

не врятувала

я ніколи не могла дивитися на

помирання лагідних

а тепер я знаю що найбільший дар Господу –

це твоі невдачі

ти приносиш Йому цей урожай і складаєш біля престолу

складаєш і складаєш а він

ніяк не закінчується

але зате Господь тепер все про тебе Знає

все, все, до останку, як і треба для любові

для втрати

 

***

коли влітку ми жили у баби

з дідом, я читала страшні книжки про повстання

гладіаторів, про різновиди

мечів і щитів

про крики, сльози і кров

на аренах древнього Риму

чоловіки з мечами і перетрудженими мускулами

(давайте не плутати Ахілла із Бредом Піттом,

Бредом нашим насущним)

не такі вже і гарні чоловіки

не такі вже і вишукані

не такі вже й закохані у своіх патриціанок

чоловіки, на яких я і досі схожа

бажанням героічноі смерті:

для удоволення цезаря

що то був за час

коли крізь Самбір просвічувало античне

коли навіть листя шепотіло ламаною латиною –

прощавай, не забудь мене,

tempora si fuerint

nubila, solus eris

(обніми мене, поки смерть

не обійняла,

обніми мене бодай листям

solus eris, sola

прощавай, не забудь, благаю)

 

***

ось так чується місто під облогою –

середина його найсерединнішої площі

болить мов обпечена

ніби цілими днями хтось хлюпає і хлюпає окропом або смолою

бо ворожі війська надто далеко а окріп надто близько

і не можна залишати його на завтра

ось так виють його собаки і скаженіють у стійлах його коні

ось так відчувають повний місяць і не можуть вирватися до нього

ось так виють усі хором – що там святий Августин казав про дихання?

ось так його стіни здригаються наче хвилі

наче хвилі в океані із дна якого вибухає вулкан

і як хвилі ці стіни відступають і наступають

як хвилі, як вороги, даруючи гнів і надію

як довго це місто ще простоїть? місяць каже –

ну, а якщо вічність? якщо не стане краще, якщо все триватиме і триватиме – опіки, хвилі, що там

іще буває у містах під облогою? витримаєш?

і ти видихаєш і кажеш, твердо дивлячись йому в єдине око:

витримаю

 

***

коли ти увечері набрякаєш страхом, і

ще чимсь чого навіть описувати не хочеться

ніби в грудях у тебе хтось напинає і напинає парасольку

без тканини на залізних лапах

ти кажеш собі знову і знову

(і знову) – це просто спека

це просто спека пустелі або субтропіка

яка не минає надвечір

але ці слова не заспокоюють, і тоді ти шукаєш

інших – он чуєш Іван Павло ІІ

каже тобі – не бійся

не бійся Вторує йому Господь

(дієслово з великоі букви)

та навіть твій вентилятор каже те саме

навіть всратий вентилятор знає що не можна боятися

і тільки коли вибиває електрику

погасають усі екрани і настає справжня темрява

ти опиняєшся із пустелею віч-на-віч

і вона каже:

та бійся собі скільки завгодно

можеш навіть порюмсати

я сховаю тебе щоб ніхто не побачив

***

відпочивай

чуєш – це штиль в океані

це глибина води під тобою

під твоїм змученим тілом

іншого часу не буде

не буде іншого спокою

тільки цей, посеред самоі смерті

що притихла і ніжно підтримує твоі плечі

(ну от шепоче ти не сама

хтось тебе все-таки бачить –

наприклад, я)

де земля, невідомо

а може і немає ніякої землі

і ніколи не було

може і не варто до неї спішити

поки не навчишся перетікати із секунди в секунду

посеред моря посеред штилю

посеред болю і страху

посеред ніжності

Оксана ЛУЦИШИНА – для “Майдану”

 

джерело: власне






Що ще читають на цю тему



Коментарів немає
Додати коментар


Коментар