“Творить ненька святу молитву. Вічно меле небесний млин…”

“Творить ненька святу молитву. Вічно меле небесний млин…”

2022-08-22 07:39:10

“Творить ненька святу молитву. Вічно меле небесний млин…”

***

клич її так щоб вона зрозуміла

все вона чує просто не вірить

вітер відносить убік голоси

дощ зашиває у просторі діри

клич її так щоби шкіра небес

в ранах від крику твого не зросталася

так щоби серед уявних принцес

тільки кохана у зливі купалася

в імені лиш своєму грозою вимовленому Твоїми вустами вицілованому вимоленому клич її так щоб вона не боялася

сплутати дощ зі сльозами жалості

просто щодня і щоночі не забувай її кликати Вона неодмінно почує і з’явиться

в чаті поміж двома кліками

надішли їй фото свого прекрасного торсу чи зголеного волосся

своїх губ з відбитками всього що між вами збулося

фото шкіри де не зробив би татуювання

Заборони їй вимовляти слово “прощання”

Просто говори до неї вона потребує цього

Змучена твоя дівчинка вона така дійсно кльова

Така терпляча така невпевнена і така психована

Просто клич її запопадливо неприховано

Світлана ПОВАЛЯЄВА

 

***

О, зливо серпнева,

Ти – тепла, мов душ!

Хоч дихає осінь

За крилами літа

І оси п’ють сонце

Із глечиків груш –

Ще коси зелені

У мавок і квітів.

Хоч айстрами пахнуть

У небі зірки

І сік горобини

Вже бродить вогненно –

Тонкі павутинки

Ще тчуть павуки,

Щоб вкрити домівки

Від нічок студених.

О, сонце серпневе,

Вогонь – на серпи

Ти ллєш і цілуєш

Розніжену землю!

Сік стебел по-літньому

П’яно терпкий,

Хоч осінь потроху

Вже золотом стелить

Колиску для лагідних

Літніх вітрів.

Хай сплять собі в лісі

Під листям черленим.

Вона вже з небесним

Ключем журавлів

Стоїть перед лісом,

Мов храмом священним.

Запалить в нім свічі

Столітніх дубів

І буде так гарно,

Аж серце затерпне!

А поки… ще трішечки

Сонячних днів –

В корзинці із райдуг

У нашого серпня.

 

***

Вийде мати у сиве поле,

Коли ран загірчить полин

Місяць сяєво ллє довкола

(Вічно меле небесний млин).

Запитає про свого сина

В хвиль поснулого ковилу.

Ріки сліз потечуть невпинно

Від скорботи та від жалю.

У тривозі своїй розп’ята,

Потемніли в журбі вуста.

“Де, синочку, тебе шукати?

Чи живий ти? В ім’я Христа…

Дай хоч вісточку, одне слово.

Я ж безмежно тебе люблю.

Тебе з бою, моя любове

Виглядаю і сльози ллю”

Серце рветься з грудей нестерпно.

Хай згорять москалі в вогні!

Втрата рідних – жаскіша смерті.

Скільки втрат на страшній війні!

Припадуть золоті ромашки

До матусиних теплих ніг.

Як же нені до крику важко!

Які очі її сумні!

Хай вернеться до мами з битви

Її рідний до болю син!

Творить ненька святу молитву.

Вічно меле небесний млин…

Діана ГАЛЬЧЕНКО

 

***

Але де межа? – спросоння запитує. – Де межа?

Гарячково вигадую відповідь, схожу на жарт.

У потоках дощу вечірні вогні дрижать.

Пальці смерті щодня і холодніші, й довші.

Мало є гіркішого за похорони у дощ.

Попід ноги в розкислу глину кинуто дошки,

і над нами по всьому цвинтарю прапори, прапори –

зграя сильних птахів, що б’є кольоровими крилами.

На хрестах знайомі обличчя. Спинися, поговори.

Як посміти потому жити, прийшовши в домашнє тепло?

Він лягає знесилено і цілує у лоба.

Відчайдушне, бездонне літо, такого ще не було.

Але де ж межа – ці яри, стави і степи,

ці обжинки, ці квіти соляної ропи,

коло світла від лампи, коли поранений спить,

коли я торкаюся легко його стегна:

почитай мені вголос, хай дихає глибина.

Між колишніх означень буде котресь про нас.

І межі немає – лише кордон і мета,

невловимо близька і гостра, така висока й проста.

Почитай мені поки вголос.

Не замовкай. Читай.

Катерина КАЛИТКО

 

Ох

Мій тату, я не ледащо,

Я вірю, що ти не знав,

Що справді хотів як краще,

Як Оху мене віддав.

Хіба б я сидів в запічку?

Хіба б я ховавсь за людьми?

Зеленому чоловічку

Ніколи віри не йми.

Тепер же, мій любий тату,

Як прийдеш на торг, то знай:

Яку б не просили плату –

Лиш ретязя не віддай.

В тім ретязі, в кожній ланці –

Вся наша любов і міць,

Тремтять перед ним засланці

І падають долілиць.

В тім ретязі – наше небо,

В тім ретязі – сіль землі,

Мій тату, прошу, не треба,

Вже краще лежать в ковилі.

Плював би я в очі кату,

Й на плаху голову клав,

Бо знав би, що ти, мій тату,

Їм ретязя не віддав.

Людмила ГОРОВА

джерело:

джерело: власне






Що ще читають на цю тему



Коментарів немає
Додати коментар


Коментар