Юрій Федчук: Театр –це мій вчитель, кат, любов…

Уродженець Рівненщині він, за понад півтора десятиліття вже став справжнім дрогобичанином. А – сформувався тут і як особистість, і як непересічний актор. Сьогодні, напередодні 80-ліття Львівського академічного музично-драматичного театру імені Дрогобича про життя та театр, про місто ми говоримо з Юрієм Федчуком, артистом якого вже добре знає глядач, з відданою сцені людиною, цікавим, відвертим співрозмовником з чудовим почуттям гумору.   – Коли і як ти потрапив до Дрогобича й чому саме сюди? – Дрогобич якось увірвався. Він  прийшов, як до себе додому, й осів у моєму житті. Так сталося. Я навчався в Дубному, й приїхали художній керівник театру Микола Гнатенко з тодішнім головним режисером Романом Вальком і запропонували мені – театру ж завжди потрібна «свіжа кров» – роботу в Дрогобичі. І жодного разу я не пошкодував, і дуже вдячний Миколі Григоровичу за це й за те, що нині разом з колективом братиму участь у відзначенні 80-літнього ювілею нашого театру. Отак театр разом з Дрогобичем, «пупом землі», увійшов у моє життя.   – А де ти навчався в Дубному? – В училищі культури. Зараз це Дубненський коледж культури та мистецтв. – Якого року ти потрапив сюди? – До Дрогобича я приїхав 2004-го. Це вже – перша моя 16-ка в славному місті. – І як тебе зустріло місто, як тебе зустрів театр? – Доволі глобальне запитання, важко навіть відповісти. Скажу лише, що я змінився тут. Адже прийшов цілком іншим. Місто, можна сказати,  зростило мене. – Скільки тобі тоді було? – Зараз мені 36. А тоді було лише 20. Я прийшов сюди незайманим, молодим безвусим юнаком. А вже тут набув і вуса й займаність (сміється.- Авт.)…   – І все ж, що було на самих початках? Як виглядали перші твої дрогобицькі дні? – Все було в роботі. Театр тоді давав багато можливостей для молоді, коли ми прийшли. Ми були постійно зайняті. І цього хотілося, ти поринав у виставу, було якесь певне горіння, прагнення творити… Молода душа, вона ж рветься до праці. – Знаю, вас тоді багато прийшло. – Так. Групами по п’ять шість чоловік тоді приїхало багато молоді до театру. Потім, щоправда чимало відсіялось. Хтось зрозумів, що «репетиція – любов моя» – це не про нього (усміхається. – Авт.), хтось збагнув, що йому тут не місце… – Коли вже торкнулися теми роботи, скільки вистав було за весь цей час? – Їх не полічити, дуже багато було. – Головні ролі були? – Переважно – епізодичні, головні останнім часом «поперли».  Як на мене, це непогано, адже чимало чому можна навчитися саме на епізодичних ролях.  Я про них так кажу: «Вийшов, сподобався й пішов». – Які ролі найбільше запам’ятав, чи, може є такі, що вплинули на твій розвиток як актора? – Насамперед – це «Тіні забутих предків» в постановці головного режиссера театру  Олександра Короля , роль Іванка в дитинстві. Режисер багато що підказав, власне не просто вчив, а підказав чимало вельми важливого. Взагалі спілкування  під час роботи над цим твором дало дуже багато. Також багато чого мене навчив Адам Миколайович Цибульський. Він спочатку взяв мене в казки. І ось там у казках він розповів мені про безліч цікавих нюансів, які розкріпощають та  вже дозволяють без скутости, вільно,  працювати й у дорослих виставах. – Про що саме йдеться? – Був такий випадок, коли пан Адам мене запитав: «Юрку, навіщо ти це зробив зараз?». Мовляв, я зробив певний рух, але навіщо? Відповідаю: «Я не знаю». «О, якщо не знаєш, – не роби – зауважив режиссер. – А якщо вже робиш, мусиш знати, для чого ти це зробив. Це обов’язково. Просто так нічого не буває». І оця порада досі допомагає мені в будь-якій роботі. – З якими режисерами за всі ці роки працював? – Мені пощастило працювати у виставах різних постановників, що теж є доброю наукою. Це – нині вже покійний світлої пам’яти Микола Кравченко з Миколаївського театру, що ставив у нас «Лісову пісню», це Олег Мосійчук, дуже потужний режиссер з Тернополя. Також працював я з уже згаданим Романом Вальком, з Володимиром Грицаком, який був у нашому театрі режиссером у 2002-2007 роках. Найбільше ж, звісно зіграв у виставах Олександра Короля, який в Дрогобичі від 2005 року. – Які ролі були останнім часом? – Закарбувалася в пам’яті робота у  виставі Олександра Короля за Панасом Мирним «Хіба ревуть воли як ясна повні». Роль Чіпки Варениченка абсолютно змінила розуміння себе в певних моментах. Я себе сприймав і вважав хіба комедійним актором, а от саме ця роль дозволила багато що в самому собі «накопати». – А чим є чи став для тебе театр? Чому саме цей фах обрав? – Весь жарт життєвий полягає  втому, що це, можна сказати фарт. Я навчався спокійно, брав участь у КВК, у шкільних концертах, танцював, словом творчо розвивався, не обходилися без мене й різноманітні творчі конкурси. Потім вступив на акторський в Дубному, адже збагнув, що творчість – це моє. Театр сам прийшов. Це так само, як з Дрогобичем. Про що говорив я на початку розмови. Він прийшов і мовив: «Я буду тут жить». І досі він так живе. Й уже без театру я себе не уявляю. – В Дубному ти вчився, а сам звідки? – Теж з Рівненщини, селища міського типу Млинів, «центру цивілізацї», це за 24 кілометри від Дубна. – Хто батьки? – Мама – з Рівненського Полісся, тато – з центральної Рівненщини, яку вже Поліссям не вважають,як про це розповідав мій дідо. – Чим займаються? – Батько – будівельник, мама – вихователька в дитячому садочку. – Знаю, що ти в Дрогобичі й родину створив. – Я кажу, що театр таки увірвався в моє життя. Адже я спочатку створив родину, а вже потім прийшов у театр. Ми з дружиною «перестаралися» й зробили Андрія (усміхається- Авт.), а вже потім прийшов театр і сказав: «Хочеш у нас працювать?». – То Андрій народився ще на Рівненшині? – Ні, народився він уже тут, у Дрогобичі. – Дружина теж з тобою вчилася? – Так. Ксенія так само з Рівненщині з міста Володимирець. – І теж виходить на кін? – І не просто виходить, останнім часом працює дуже потужно, має чимало ролей. – Чи були зайняті разом у виставах? – І не раз. Але не вдавалося разом потрапляти на антигероїв, щоб могли посваритися. Я давно мрію, щоби побачити як вона свариться зі мною на сцені. В житті ж бо  знаю, як вона це робить (сміється. – Авт.). А так багато чого разом зіграли. Скажімо, у виставі за турецьким драматургом Тунджером Джюдженоглу виконали ролі чоловіка та дружини. – Тобто ви й вдома, й на роботі разом. Чи не виникає у зв’язку з цим проблем? – Ніби ні. Коли хтось говорить, що не можна з дружиною працювати на одній роботі, мовляв, це «дістає», він не має рації. – У вас уже двоє дітей, чи не виводите на кін? – Старший  уже має досвід виходу на сцену. –  Скільки йому ? – В грудні буде 16. – І ти вже його поволі залучаєш до акторства? – Він коли був маленький брав участь у виставі «Вовчиха». Там треба було грати роль маленького хлопчика. Цю роль виконувала до того Мар’янка Цимбал, теж донька акторів. Потім вона виросла, й Андрійко мій «жарив» виставу. – І що, після школи піде батьківськими стежками? – Не знаю. Як випаде. Я йому сказав «Вибирай сам». Але про всі перипетії акторського фаху, про те, що вона надто важка, як фізично, так і морально, я його попередив. Мовляв. Підеш в актори, – буде нелегко. – В чому ж важкість професії, як на тебе? – Насамперед в тому, що немає чітко визначеної формули акторської гри. Ось, наприклад, коли працює, приміром зварювальник, у нього є формула зварювання. Коли до нього хтось приходить і каже: «Ти погано зварив мені цю конструкцію», той дістає папірчик, де написано, як зварювати таку конструкцію: «Де я не так зробив? Покажи мені». В актора ж навпаки: в нього все за рахунок харизми відбувається. Й будь хто може підійти до актора й сказати:  «Ти погано зіграв». І в актора не буде папірця, який він покаже глядачеві та скаже: «Ось так треба грати». Це майже як фата морґана, воно є і водночас його немає. От у цьому складність акторства. – І все ж, чим для тебе особисто є театр? – Театр –це мій вчитель, кат, любов. Це значна частина мого життя. Невіддільна. Якщо зараз забрати його, я – не раз ставив собі це питання – не знаю, що тоді робив би. – Які ролі тобі найближчі? Про амплуа не запитую, бо ти актор різноплановий. – Роль Півня в «Простій історії», про «Хіба ревуть..» я вже згадував, роль Датана в «Мойсеї», дуже хороша роль маленького хлопчика в «Леді Макбет», вже згадана роль Іванка в «Тінях забутих предків». Ну і казочки, яких чимало в моєму доробку. – Що дають тобі ролі в казочках? – В казочках ролі мають широкі рамки образу, в них можна собі дозволити те, чого не дозволиш собі в дорослих виставах: казковий персонаж дозволяє актору  звільнитися від певної скутости, він дає свободу. Й цю свободу треба «взяти собі в кишеню» й перенести в іншу роль. І відтак ти вже працюєш з цим в іншій виставі, над образом іншого персонажа… А ще – дитячі очі, коли тобі все вдається… Вони випромінюють дивовижну енергію. Не можна переграти дві речі: двері, що відчиняються, і дітей… – Про які ролі мрієш? – Що б зіграв? Ромео, мабуть, зіграв би, спробував би принаймні. Взагалі б хотілося ролей з класики. А ще? Якогось антипода би зіграв. Всередині кожної людини є трохи лайна, й коли ти граєш негативного персонажа, ти пропускаєш усе через себе, і виявляється, що є такі всілякі штуки й у тебе всередині… Тому, наприклад, хотів би зіграти роль Генриха в «Драконі». Хитрого, підступного змія. Можливо, й вдасться, якщо Олександр Король відновить цю виставу. – А що в планах? – Постаріти в Дрогобичі. Не ставлю за мету змінювати ні місто, ні місце роботи. Хочу бути тут. – А чим так тебе «взяв» Дрогобич? – Це – галицький Лондон. Тому так кажу: Млинів, де я народився, це – центр цивілізації, а Дрогобич – пуп землі. Він своїми туманами, своїми дощами мені дуже подобається. Є чудові місця, де можна прогулятися. В мене вдома, в Млинові, теж є цікаві місця. Але там треба далеко йти. А в Дрогобичі все якось компактно розташоване. Все тримається купи. А якщо ти ще й ровер маєш, ти маєш весь Дрогобич. – В кіно не пробував себе? – Пробував. У «дрогобицькій Голгофі», наприклад, знявся в епізоді. Але камера це дещо інша робота. Камера не любить награвань. Якщо в театрі треба  тримати «педаль газу» і трішечки перегравати, щоб донести до глядача певну енергетику, то камера навпаки все це бачить… Хоча й це було б цікаво. Та, на жаль, наразі мій досвід у кіно невеликий. – А хотів би на великий екран? – Не знаю. Я не їжджу на кастинги, бо, можливо, моя лінива дупа не дозволяє мені цього робити. Та й не працюю я над цим. Мене влаштовує театр, мене влаштовує те, що я з родиною і ніде не їду. – А як щодо антрепризи? Ніхто не запрошував у вистави в інших театрах? – Такого досвіду не маю. Це дуже цікаво. Але я не практикую саморекламу, тому ніхто й не кличе. Як на мене, подання власної кандидатури це нормально, та я сам так вихований, що не вмію того робити. Як у Подервя’нського: «Макаренко вчив: «Просьба зай…є людську гідність. Якщо хочеш щось мать – то терпи, може дадуть. А не дадуть – так і не треба..». – Ти щойно процитував Подерв’янського. Чи не спадало на думку винести на кін щось з його творів? – Свого часу з нашим актором Борисом Великим, який сьогодні працює Чернігові, була думка поставити «Пригоди хтивих павіанів Борі і Жори». Ми навіть розподілили ролі. Борис мав бути Кирилом Моісеєвичем, Андрій Припін, він зараз у Києві, мав бути Миколою Петровичем, я мав бути або Борею або Жорою. Ми й птеродактиля Грішу знайшли… Але надто тяжко достукатися до людей, щоб вони не сприймали творчість Подерв’янського як щось вульгарне й «матюкливе». Насправді там не тільки багато приховано між рядками, але дійсно є глибокий сенс. Обсценна ж лексика тут, як на мене, власне є способом передачі енергетики тексту й діалогів зокрема. Не раз говорили  про можливість постановки Подерв’янського на малій сцені також із Іваном Герасимчуком. Та, можливо, освічений і вихований дрогобицький глядач не в стані сприйняти таку контроверсійну драматургію з обсценною лексикою.   – Щиро дякую за розмову. Бажаю нових успішних ролей. 4 коментарі     Тетяна сказав: 04/11/2020 о 18:54 Талант геніальний,акторство Юрія Федчука-блискуче,почуття гумору-супер.Тактовний,вихований,патріот свого ремесла та міста Дрогобича!Чудова людина,дбайливий батько,люблячий чоловік.Таких самородків золотих мало!Бажаю розвиватись,вдосконалюватись,відшліфовувати свій талант!!!Блискучої кар‘єри(хотілося б на телеекранах побачити Юрія,впевнена виконував би ролі блискуче)Браво!!!!! Леонід Ґольберґ за матеріалами газети Майдан