У Запоріжжі є вулиця, названа на честь мого дідуся, письменника Олександра Авраменка. Я його не знала, бо він помер надто молодим. А бабуся, яка мене виховувала, була редактором і перекладачем із російської на українську дитячої літератури. Вона завжди говорила зі мною українською. Батько - російською. А мама - то російською, то українською, але замість колискової читала мені напам’ять "Причинну" Шевченка.
У 5-річному віці я єдина обирала на Новий рік костюм україночки з віночком, а коли інші діти розказували на стільчику «В лєсу раділась йолочка, в лєсу она расла», я цитувала Лесю Українку: «Я була малою горда, - щоб не плакать, я сміялась».
Ці рядки супроводжували мене ще багато років у спробах вистояти у власній боротьбі за мову.
У Києві на Печерську, де я навчалася в начебто українській школі, вчителі старшого віку вели уроки російською чи мовою Азарова, а молодші - українською, здебільшого недолугою. Використовували її лише на заняттях.
Викладачка ж української переїхала з якогось райцентру, щоб перевчатися з вчителя російської. Тому в моїх бездоганно грамотних творах (бо ж з 11 років редагувала разом із бабусею рукописи) вона знаходила уявні помилки. Слово «светр» виправляла на «світер», а «брати участь» - на «приймати участь», і ставила мені низькі оцінки за це. Я ж ставала на стілець, брала з горішньої полиці орфографічний словник і показувала їй, що це не мої помилки, а її.
З тридцяти однокласників, крім мене, українською говорило лише двоє мовчазних дівчат. Це мене дивувало, але я не переймалася класу до 7-го, коли це стало навіть не проблемою, а якимось страшним сном для мене. На кожній перерві мене називали лайливими словами, ображали. Запитували: «Ти чьо, нє можеш на нармальнам язикє гаваріть?», «Особєнная тут нашлась?», «Хватіт викабєніватся, отвєчай, как к тєбє обращаются». Це найм’якші висловлювання з тих, що я чула. Решта була щедро приправлена гострою ненормативною лексикою.
Щодня нас напували апельсиновим соком. У мій стаканчик випльовували жувальні гумки. Мені в спину кололи складаним ножиком і писали записки про те, що "підріжуть". Що жорстокішими були мої російськомовні однолітки, то впертішою я була. Так протрималася три роки. І коли це цькування перейшло усі межі, коли мені погрожували «розборками» чи побиттям після уроків, коли я плакала на самоті й озиралася, йдучи додому, усвідомила, що єдиним порятунком є перехід із кривдниками на російську.
Тож у старших класах інстинкт самозбереження змусив мене це зробити. І справді, російська значно полегшила життя. Те життя, де я вже була інтровертом, і не розуміла: чому в столиці України не можу спокійно говорити рідною державною мовою, чому на уроках правознавства нам розказують про Конституцію і верховенство права, а я почуваюся безправною і беззахисною? І чому на підручнику з російської мови було написано «Родная речь»? Я з примусу нею говорила, але не мала нічого більш чужорідного.
До слова, якщо українська викладалася бездарно, бо вчитель нею не володіла, то російської нас навчали безжально і жорстоко. Я досі знаю на пам’ять чи не всі правила російської мови про: «ЖИ-ШИ піши з буквой і, а префіксу З не існує, є лише слова: Здесь, здание, здравніца і ні згі нє відно, де вона частина кореня».
В дорослому віці співвідношення української та російської в моєму житті було десь 60:40, бо ж якось незручно було переходити на українську з тими, з ким багато років спілкуєшся російською. Крім того, моїми роботодавцями були вихідці з Росії. Бо я мистецтвознавець за фахом, і саме росіяни цінували культуру й готові були її підтримувати, українці ж завжди хотіли безплатного й не вміли цінувати професіоналів.
Втім, постійно відчувала дисонанс, наче була не собою. Думала українською, з Антіном говорили тільки нею, але із зовнішнім світом я підлаштовувалася. І десять років тому в розпал АТО усвідомила, що це ж навіть не дивно, а дико - спілкувалися мовою окупанта. Я зраджувала і мову, і себе. Тоді все стало на свої місця. Впродовж тижня я 100 % перейшла на українську і з того часу не промовила жодного слова російською в Україні.
Після таких травматичних шкільних досвідів мені ніколи не хотілося писати диктантів національної єдності. Але напередодні великої війни у листопаді 2022-го ми з Антіном видали спільну книжку «Як перейти на українську», де Антін люто мотивує, а я лагідно даю сто практичних порад, як кохатися і сваритися українською, і перейти на неї легко, швидко і назавжди.
У перші місяці нападу весь тираж розкупили мешканці Півдня і Сходу України. У нас лишилося лише два примірники на пам’ять.
Але бачу, з яким натхненням ви читаєте електронну версію нашого еротичного роману «Оголені», тож щойно виклала на сайті UKRIDEABOOK і «Як перейти на українську». Раптом вона когось надихне, допоможе розправити крила чи дасть ключик до вдосконалення української, якого досі бракувало.
PS Правда ж розкішні кахлі на станції метро Хрещатик? Там можна не тільки ховатися, а й фотографуватися під час тривог. 
З приємністю, Єлизавета Бєльська.
|
|
